Поділитись в соц мережах:
"Але тема настільки емоційно складна, що видно, як у людей не вистачає сил довго підтримувати цю хвилю ... Як люди починають злитися, мовляв, скільки можна ... Тому в суспільстві ця тема йде якимись хвилями. Інтерес і бажання допомогти змінюються апатією і агресією".
Поділитись в соц мережах:
«Дуже багато випадків, коли колеги знімали сюжети про мародерство нашої армії, але в ефір вони так і не вийшли… Але це теж — ми. Та частина нашої ідентичності, над якою потрібно працювати. У цьому самому ряду — застосування силовиками насильства до затриманих, до полонених. У нас про це всі мовчать. Розповідають тільки кореспонденти іноземних корпунктів».
Поділитись в соц мережах:
«Ми з колегами готували звіт, який називається "Ті, хто пережив пекло". І це не метафора. Я була в групі, яка документувала тортури. Я говорила з чоловіками і жінками, які пережили полон. З людьми, яких забивали в дерев'яні ящики ... яким відрізали пальці ... гвалтували ... у яких витягали очі ложкою ... Про ці жахи вони часто не можуть розповісти навіть найріднішим ...»
Поділитись в соц мережах:
«…що відбувається в моїй країні. Чи не все одно, що на Сході гинуть наші хлопці. Що матері ніколи не обіймуть своїх синів, а маленькі діти не побачать своїх батьків. Мені б хотілося, щоб всього цього не було ... Щоб все було добре ...»
Поділитись в соц мережах:
«Раніше я теж мав тривалі відрядження з миротворчими місіями в Боснії, Косово, Грузії... Є щось спільне у поверненні додому тоді й тепер…»
Поділитись в соц мережах:
«У нас є маса архівів. Ми фотографували ці колони. Ми бачили тих чеченців. Ми бачили, бурятів…ми усіх їх бачили. Що вони там роблять?, Ось, будьте ласкаві, вам причини»
Поділитись в соц мережах:
«Ми не солідарні з людьми в їх горі. А це громадяни України. Ми називаємо людей, які залишилися в Донецьку - "ватою" і не бачимо тих сигналів, які вони нам подають. Ми не будуємо зв'язків. Те, як ми будемо повертати Донбас і Крим завтра, - про що так пафосно нам розповідають - залежить від того, як ми ставимося до людей, які там живуть сьогодні».
Поділитись в соц мережах:
«...був момент, коли групами спецпризначення можна було діяти. Але потім, коли стала працювати артилерія, у тому числі й реактивна, там уже треба було відповідати чимось адекватним...»
Поділитись в соц мережах:
«Чому? ...Може, тому, що прикрилися мирними жителями. Але, звісно, найпростіше знищувати противника тоді, коли він перебуває в колоні на рубежах висунення. Перш ніж він розгорнеться в бойовий порядок»
Поділитись в соц мережах:
«Українська журналістика розділилася на час до публікації списків сайту «Миротворець» і після. Після окуповані території і люди, які живуть там, виявилися відрізаними як від українських, так і від іноземних медіа. Глибше майже ніхто не копав. Істини майже ніхто не шукав. А потім читач просто звик до війни.
Поділитись в соц мережах:
«Підтримка свого ж товариша по службі може бути ефективнішою, ніж підтримка тих-таки сім'ї чи лікаря, суспільства. Бо я їх знаю як особистостей, котрі воювали ... які дії вони виконують взагалі підсвідомо, на автоматі.»
Поділитись в соц мережах:
«Вона може ховатися під землею ... Ти ніколи не готуєшся в своєму житті до того, що одного прекрасного дня ти, переодягнена у вчительку, зайдеш в групу дитячого садка і ставитимеш сценку про їжачка і міни ...»
Поділитись в соц мережах:
«Уся річ у багаторічній банальній експлуатації олігархами економіки регіону та робітників. За відсутності модернізації, гідних зарплат, а отже й розвитку. До речі, те, що Україна досить швидко навчилася жити без насправді дотаційного Донбасу, цьому підтвердження».
Поділитись в соц мережах:
«Ніколи не забуду Лесю Римарь, вдову Ігоря Римаря, останнього пораненого, якого вивозили з ДАП. «Людина без шиї»... Я взагалі не знаю, як він при такому пораненні прожив іще цілих два тижні. Ми збирали кошти на медикаменти. Їх виявилося досить багато. І ось, коли його не стало, Леся залишила тільки на похорон. І ці 223 тисячі гривень для мене, напевно, були найвідповідальнішими грошима в моєму житті».
Поділитись в соц мережах:
«Під час останньої поїздки ми познайомилися ще з Костею Котовим. Минулого разу він стояв в одиночних пікетах. А цього разу ми заїхали в Лефортовське СІЗО, коли він передавав хлопцям передачі. Потім усі два дні Костя був з нами. Я в нього запитала: «Ви працюєте десь?» — «Так, працюю. Але я взяв відпустку за свій рахунок. Комусь же потрібно це робити…».
Коментувати 
