«У своєму першому листі, а він був найбільшим, Богдан написав: «Мамо, треба прийняти все, що сталося, як невід’ємну частину біографії. Але головне, що я залишився живий. Отже, усе ще можна в цьому житті змінити».
«І тут я говорю не про заяложену установку деяких церков, що, мовляв, прийшовши до Бога, ти відразу отримаєш гроші, здоров’я, успіх і кар’єру. Аж ніяк. Я саме про те, що людина може продовжувати залишатися сам на сам зі своєю трагедією, але для неї це вже не трагедія. А джерело її розвитку, якщо хочете. Місце її сили, морального і духовного зростання».
«Однак, думаючи про те, що відбувається, намагаюся ставити собі запитання: не за що, а для чого наша сім’я це проходить? Мій син для чого це переживає? Відповіді в мене поки що немає».
«Одного разу мене записали на програму для журналістів, які були на війні. Вона проходила в Північній Ірландії. Зі Східної Європи я була одна. Інші люди — з Америки, Сирії, Туреччини... На той момент я не зовсім розуміла, навіщо мене заштовхнули в цю програму. Мені здавалося, що в мене все добре, мені нічого не треба... і взагалі — що я тут роблю? У людей були історії набагато складніші. Але я послухала тренерів і зрозуміла, що це не так».
«Для того, щоб ти самовдосконалювався. Для того, щоб ти бачив, що світ недосконалий і знаходиться в стражданні…у тому процесі, коли ти вчишся розуміти, що іншому може бути боляче…»
«Я ж там спілкувався з різними людьми. З тими, хто взяв у руки зброю з того боку. І з карними злочинцями, які по двадцять років сидять. Бачив там і героїв, і зрадників. Весь спектр людського матеріалу, так би мовити. Це дозволяє бачити світ більш багатовимірно. Більш вибачливо. Більш милосердно. Тому що все це – різні душі. Говорили вони про різне. Однак всі їх питання торкалися людських глибин»