«Я вже давно для себе вирішила, що концепція двох половинок — хибна і дуже небезпечна ідея. Людина-половинка — це щось неповноцінне, що має потребу взяти, а не дати. А люди можуть будувати стосунки тоді, коли вони повноцінні і готові віддавати».
«Розуміти, що ти без цієї людини не можеш жити. І річ не в тому, що він чи вона допоможуть тобі щось пережити, — абсолютно ні… Я не могла жити без своєї мами. Коли її не стало, це було щось страшне для мене. Я не знаю, як взагалі залишилася на цьому світі… Правда. Я не можу уявити собі свого життя без свого чоловіка…»
"Ми оточені господніми знаками, але ми не завжди вміємо їх читати. Але один знак я прочитав. Було два колишніх воїна УПА в моєму таборі. Один з них - теж дуже відданий - не пішов на співпрацю з КДБ... проте сам по собі він був дуже добрий і доброзичливий... Другий був чоловіком, знищеним ненавистю. він трясся від люті. Дві моделі поведінки... "
«Стас завжди мудро розподіляв ролі і планував репертуар для розвитку театру, а не для того, щоб потішити самолюбство дружини-акторки. Тому, коли він переходив художнім керівником до Театру Франка, я принципово вирішила залишитися в Молодому. Адже не всім людям зрозуміло, що в мене може бути своя внутрішня позиція, своє відчуття театру й себе в театрі».
«Я ніколи не була примадонною… Завжди в головних ролях були Олексій Вертинський, Станіслав Боклан і Валерій Легін. Усі постановки — на них. І навіть якщо зараз подивитися на репертуар, до речі, не тільки нашого театру, а й узагалі на світовий тренд, то режисери ставлять на чоловіків. У жінок значно менше ролей, менше можливостей. І в театрі, і в кіно є така нерівність. Це правда».