Поділитись в соц мережах:
«Потім було страшно, що хтось дрючком зачепить… Я кілька доволі активних днів пропустила і сиділа вдома. Так от… вдома було страшніше…а потім – одне за другим... свої 15 років всі заробили»
Поділитись в соц мережах:
«Важливо зрозуміти: чому на Майдані одні люди стріляли в інших? Чому правоохоронці зробили такий вибір? Навіть якщо вони отримали наказ убивати, вони могли його не виконати. Але сталося те, що сталося. І, наскільки я розумію, ті, хто не втік, не каються у своєму виборі. Чому?»
Поділитись в соц мережах:
«Нам потрібно забезпечити їх адвокатами, створити рівні умови захисту і звинувачення. Не допустити недозволених методів поводження ... Нам потрібно обгрунтувати докази так, щоб потім не можна було переглянути цей вирок. І це довгий процес».
Поділитись в соц мережах:
«Схилившись над ним, я ще відчув його запах. І коли усвідомив, що мушу закрити йому очі, я був нестерпно злий на Бога. Від образи мені хотілося кричати. Адже у свої дев’ятнадцять він ще не встиг нагрішити. Він ще не встиг покохати. Він ще не жив узагалі. Це я мав померти. Але, як виявилося, таку смерть ще слід заслужити».
Поділитись в соц мережах:
«Коли стався цей постріл, мені здалося, що вже кінець. У моєму уявленні взагалі був відсутній якийсь інший результат, окрім смерті. Можливо, тому що я — медик. І, бачачи, скільки крові втрачаю, розуміла, що при таких пораненнях не виживають. І те, що я написала, було моє відчуття».
Поділитись в соц мережах:
Вся країна вже знала про розстріли 18 лютого. Ми побачилися десь опівночі біля будинку київської адміністрації. Я помітив, що він дуже схуд. Привіталися. «Я тебе люблю, сину» — «І я тебе, тату». Я його поцілував. Він одразу все відчув і сказав: «Тільки не починай…».
Поділитись в соц мережах:
«…20 лютого почали масово телефонувати люди і говорити, що на Майдані розстрілюють неозброєних демонстрантів. Наші волонтери, вже без адвокатів, поїхали в морги, в храми, в лікарні ... В місця, куди зносили тіла. Ми дуже боялися, що через якийсь час прийдуть за нами ... ми подумали, що почалося фізичне зачищення і нам потрібно встигнути задокументувати всіх, кого вбив цей режим ... Щоб він не міг приховати свій злочин».
Поділитись в соц мережах:
«Коли почався Майдан, щось у мені прокинулося. Заболіло. Обурилося. Я раптом почала думати: чому мене, молоду дівчину, відправили працювати в глухе село? Як у рабство. В геть розбитий медпункт, де не було ні газу, ні води, взагалі нічого для організації нормальної допомоги хворим…»
Поділитись в соц мережах:
«У чомусь я його переконував, у чомусь — ні. Він бачив, як хлопці в масках із ланцюгами йдуть в атаку. І в певний момент теж був готовий до таких дій. Але він почув, коли я сказав: «Устиме, такі групи ніколи не бувають самостійними. Хтось завжди ними керує».
Поділитись в соц мережах:
«20 лютого ми всі прокинулися рано. Хоча лягли десь близько четвертої. Мої всі збиралися, розмовляли... А я відійшла вбік. Чомусь хотілося побути наодинці. Потім пішла до Михайлівського собору по медикаменти і спустилася вниз. Біля Лядських воріт побачила знайомих хлопців. Вони були дуже виснажені після ночі. Я зупинилася. Власне, в цей момент і пролунав постріл».
Поділитись в соц мережах:
«Пам'ятаєте 19-річного героя Небесної сотні кучерявого Гурика з Івано-Франківщини. Я слухала на суді його маму. Це була дуже важка розповідь. Вона не хотіла відпускати його на Майдан. Ну, як мама. Але вона згадала, що десять років тому сама стояла на Помаранчевому Майдані. І вона просто не могла йому заборонити ....»
Коментувати 
