Мирослав Маринович

Серед багатьох героїчних дисидентів, із  чиєю діяльністю  ми пов’язуємо появу Української незалежної держави, Мирослав Маринович — чи не єдиний, кого цікавили не тільки герб, прапор та гімн, а й права, гідність і свобода людини в новій країні. Він — особливий.

Відповідь на свій запит у Фейсбуці я отримала рівно через десять хвилин після того, як його надіслала. А ще через двадцять — ми узгодили час зйомки  й віртуально потисли одне одному руки. Зустрілися через місяць. Мирослав Франкович із поїзда, з валізою, без попереджувального дзвінка — «Зустріньте мене!», стояв у дверях студії. Як усе пройде? Що сказати, щоб відповідати? Чи вистачить власного внутрішнього резерву?.. Проте всі мої терзання й переживання виявилися марними. Гідність — і в простоті.
А Маринович переживав,  щоб укластися у відведений  на відповідь час. І укладався, формулюючи свої думки чітко та зрозуміло. Намагався бути   делікатним, коли пояснював, що відбувається, з погляду Євангельських істин.

«За людськими втратами й випробуваннями стоїть дуже важливе небесна педагогіка… Її нас ніхто не навчає.   Проблема в цьому. Сім’ї перестали пояснювати це дітям. У школі, певна річ, цього не пояснюють. До церкви люди не ходять… Ніде почути цю філософію…»

Система цінностей Мирослава Мариновича — непохитна. В ній пробудована кожна деталь. Він убирає світ і твердо, але ненав’язливо пояснює цьому світу, що з ним – зі світом — і відбувається.   Відчуваючи, прощаючи, випромінюючи любов. Бо не скам’янів. Ні у своїй вірі, ні у своєму вічному дисидентському пошуку.
«Коли ми перебуваємо  в життєвих ситуаціях успіху або невдачі —  вчімося  аналізувати. Не говорити, що мені стало зле, бо це ворог мій, і я мушу його покарати. Це абсолютно приречений шлях у нікуди. А ти проаналізуй ситуацію й подивися на свої дії. Це  питання до тебе,  а не до твого уявного ворога».

Маринович зумів вижити і не зламатися, вмістивши в себе дванадцять років таборів. Зумів не озлобитися. Не призначити довічного ворога. Зустріти незалежність країни. Стати шанованим проректором Українського католицького університету.  Правозахисником і філософом. Своє повернення Мирослав Франкович вважає чудесним. Життя — щасливим. Однак справу свого  життя — незавершеною.

«Сьогодні відбувається екзистенційна боротьба добра зі злом. Зло хоче нас переконати, що ми мусимо відповісти агресією на агресію. І я дуже боюся бути неадекватним. І якби переді мною зараз сидів солдат, який воював на сході,   знаєте, я б не зміг філософствувати при ньому… Тому що коли ти наставляєш автомат і цілишся, ти не можеш собі сказати: «Я люблю цю людину…»  Однак для мене рятівною була думка одного учасника АТО на моєму семінарі: «Ненависть небезпечна». І її треба позбуватися, коли повертаєшся з фронту».

Він привіз мені свою нову книжку. «Всесвіт за колючим дротом». Бо я розповіла йому, як оббігала всю Петрівку й не знайшла жодної. В єдиному наметі українського видавництва  уточнили: «Ту товсту й синю треба замовляти». Ну я й замовила. Синя. Майже на шістсот сторінок. Велика енциклопедія табірного життя. Після десятків уже випущених книжок  та спогадів автор знову повертається в табір. І я раптом подумала: навіщо?

Навіщо Мирославу Мариновичу захотілося знову опинитися у своїй головній точці страждання та болю? Відповідь прийшла. Щоб пам’ятати. Там відбулася остаточна настройка його ціннісної шкали. Тієї, що регулює плин  його життя і вчинків. Маринович точно знає, що в момент найтяжчого  випробування людина має унікальну можливість увімкнути  внутрішній духовний ресурс, який від Бога.

Інна Ведернікова