ПРО ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЖИВУТЬ ДЛЯ ІНШИХ

Кирило Галушко — історик, соціолог, викладач, публіцист, літератор, блогер, телеведучий. Герой свого часу.

Це саме той дивовижний випадок, коли людина в якийсь момент заходить на свою особистісну високу хвилю, яка раптом ідеально резонує з процесами, що відбуваються в суспільстві. Таке собі стовідсоткове потрапляння в епоху. Для історика — подарунок долі. На перший погляд. Якщо ж придивитися уважно, то подарунок саме з розряду тих, до яких треба бути всебічно готовим. Інакше не оціниш.

І Галушко готувався. Багато років. У результаті здобуті наукові ступені разом із масштабним досвідом академічного викладання історичної науки стали обов’язковим, але всього лише мостом для переходу історика до креативної прикладної діяльності.

Поява ж 2014 року громадсько-просвітницького проекту «LIKBEZ. Історичний фронт» стало точкою народження нової історії від Кирила Галушка. І тут ідеться не просто про створення інформаційної платформи, під яку підтяглися уми й таланти, здатні в режимі non-stop ділитися знаннями з аудиторією, яка переживає драму і потребує пояснень.

Ідеться про великий похід у народ, у тому ж режимі. П’ятий рік. По містах і селах. «Ти не можеш сидіти в Києві, якщо любиш Україну», — каже Галушко. «За щирою українською традицією», іти в гості голіруч неможливо. Тому за ці роки, разом із Галушком і його командою, «пішли» в народ, крім уже відомого бестселера автора «Украинский национализм: ликбез для русских», понад тридцять нових популярних книжок з історії України. Сотні лекцій, тисячі діалогів з людьми в найдальших глибинках Донбасу й Карпат, які, як виявилося, «слухають і чують».

Ось і зараз я котрий уже день намагаюся достукатися в месенджер історика, щоб зробити одне уточнення. Марно. Відволікатися від головного — не його історія. На якій ділянці свого фронту нині Галушко — одному йому відомо. Тому, ніби прочиняючи двері в нашу з ним розмову, дозволю собі досить укладисту цитату автора з його «Ликбеза для русских»:

«Автор догадывается, что «единства мнений» по поводу всего нижеизложенного не будет. Да и не нужно, поскольку автору до сих пор нравится плюрализм мнений и тот романтизм и искренность, которые так захватывали и вдохновляли его в 16 лет — на рубеже восьмидесятых и девяностых. И пусть с точки зрения житейского опыта мы можем скептически относиться к своему юношескому романтизму, но часто именно о нем нам потом приятно вспоминать. Поскольку он искренний. А вспоминаем о нем тогда, когда хочется сказать нашим детям: «Я прожил интересную жизнь». Потому что дети ценят ту настоящую правду, которая обещает интересную жизнь и им самим. И они никогда не простят нам общественно бесполезного существования — т. е. банального равнодушия к судьбам Родины. Ведь мы сами и есть «народ», и только от нас сегодня зависит, что унаследуют те, кто через десять или сто лет будут называть себя: «мы — Украинский Народ».

Інна Ведернікова

Повну друковану версію інтерв’ю читайте тут: читати >>>

Тема: Час
«І як історик — теж. Не можна на історичному факультеті навчити розуміти, як жили люди до тебе. Але тільки в сорок років, уже виховуючи своїх дітей, пройшовши низку власних життєвих горнил і компромісів, я раптом чітко дещо збагнув. З абстракцій ці люди раптом перетворилися на живих».
Коментувати
«Сьогодні українські історики і суспільствознавці набагато краще розуміють, як розвивалася історія, ніж, наприклад, наші російські колеги. Бо ми були на майданах. І ми тепер знаємо, що було у 1917 році. А вони не знають. З тієї причини, що після 1993 року нічого глобального і кризового в російському суспільстві не відбувалося».
Коментувати
«…завдяки спогадам, які нахлинули на сім’ю, я раптом довідався, що була Україна, був Петлюра, була Українська революція, українська автокефальна церква... Я опинився на передовій якогось невідомого фронту, котрий формувався від часів, коли українці ще тільки почали хотіти своєї незалежності».
Коментувати
«На момент розвалу Союзу хаос у головах радянських громадян був настільки глобальним, що майже 90 відсотків, і навіть 57 відсотків у Севастополі, проголосували за незалежність України. Це був пошук бодай якогось порятунку, коли все навколо розвалювалося. Але далі постало логічне запитання: а який узагалі сенс у тому, що ми всі належимо до незалежної України?.»
Коментувати
«І ось наче ж ми всі громадяни однієї країни, але частина розмовляє українською, частина — російською, частина переходить з «мови» на «язык» ситуативно, частина — задовольняється суржиком. Я сам — російськомовний, як і вся моя родина впродовж уже півстоліття. Хоча її представники сиділи у в’язницях за український буржуазний націоналізм».
Коментувати
Тема: Нація
«Коли починалася Україна, була ілюзія, що нація — це така кровна спільнота, запрограмована на те, щоб виживати й існувати. Однак виявилося, що формулювали ідеологію і конструювали українську націю росіянин Дмитро Донцов — ідеолог українського націоналізму, а також поляк, римо-католик В’ячеслав Липинський…»
Коментувати
«Щоб відчути, що вони не самі, що за ними є ще хтось... Вирішили зіпертися на український визвольний рух: з Петлюрою, Центральною Радою і гетьманом Скоропадським. Але це було дуже давно…».
Коментувати
Тема: Влада
«Бо з моменту формування української партійно-політичної системи на початку 1990-х років український політикум користується плодами «Сухаревської конвенції» відомого Шури Балаганова, відповідно до якої шахраї успішно поділили територію країни на частини, і кожний обробляв свою електоральну ниву».
Коментувати
«В усьому іншому Майдан — українське специфічне явище, яке не було революцією в буквальному значенні. Коли відбувається зміна економічної або політичної моделі держави».
Коментувати
«До цього все було розмито. Свої це ті, хто за свободу українського народу. Ті, хто пішли на фронт захищати Україну ... А далі хотілося б тих, хто перетворює Україну на щось краще. Але в цьому Майдан не дав нових людей і нових лідерів».
Коментувати
«Донбас — це фантом, який працював на вибори і на представників пострадянських індустріальних агломерацій. Такі існують в Україні, у Росії, у Білорусі, в Латвії... Тобто це своєрідні анклави, залишки радянського минулого життя, які сформувалися внаслідок індустріалізації. Економічно в них не було жодних перспектив».
Коментувати
«Уся річ у багаторічній банальній експлуатації олігархами економіки регіону та робітників. За відсутності модернізації, гідних зарплат, а отже й розвитку. До речі, те, що Україна досить швидко навчилася жити без насправді дотаційного Донбасу, цьому підтвердження».
Коментувати
«До 2014 року нас справді ніхто не сприймав серйозно. Конфліктна, незрозуміла, корупційна держава, яка «не відбулася». Однак коли Росія почала «бикувати на районі» (а район у нас — ціла півкуля), усі раптом змушені були визнати, що Україна, яка тримає удар, — важливий геополітичний фактор».
Коментувати
«Проблема незавершеності українських революцій в тому, що одна команда політичного класу змінює іншу. Але при цьому не можна змінити елементи економічної і політичної системи, які гальмують розвиток України. Так як всі вийшли з однієї корупційної школи».
Коментувати
«Бо в наступному Майдані братимуть участь люди з бойовим досвідом. А це означає, що він буде кривавим. Тому я бажаю мудрості тій частині політичної еліти, яка ще спроможна орієнтуватися в тому, що відбувається в суспільстві. Щоб не виростити монстра…».
Коментувати
«Це давня дилема українців, яку В’ячеслав Липинський сформулював як «закликання варягів» або «організація хліборобів». Річ у тому, що для «організації хліборобів», тобто консолідації України до такого становища, щоб нас просили приєднатися, а не навпаки, ще років 25 потрібно…».
Коментувати
«Хто це може бути? Той, хто не зазіхає на твою територію і свободу. Росія зазіхає. А ЄС, НАТО, Штати не збираються нас захоплювати й ділити. По-моєму, цілком зрозуміло, хто союзник».
Коментувати
«…Москва—Вашингтон. Не буду цього заперечувати. Але, безперечно, ми самі можемо змінити свою долю, і ми це довели, вистрибнувши зі сфери впливу Росії, куди нас, по суті, давно й безнадійно злив той самий Захід».
Коментувати
«Протягом останніх чотирьох років у нас режим принесення жертв. На жаль. І суспільство, безумовно, змінюється. Тому я, як історик, змушений змінювати десятиліттями і більше. Тому, якщо порівняти нас в 1991-му і в 2018-м, то я відчуваю, що ми рухаємося в правильному напрямку».
Коментувати
«Я думаю, що цілу купу претензій можна висунути не лише Московському патріархату. Тому що православна церква будь-якого відтінку і приналежності все менше є якимось моральним авторитетом. Тому дуже багато світських людей, які хотіли б поважати церкву, чекають її очищення».
Коментувати
«Московське православ’я від часів Синоду, коли ще було Відомство православного сповідання, бачить ієрархію і владну вертикаль. Патріарх, митрополити, архієпископи, єпископи, архієреї, панотці... Усе це сильно нагадує дивізію радянської армії. У Київському патріархаті був такий самий розклад…».
Коментувати
«Держава колись повинна була взяти в цьому участь. Заради власної безпеки. Позиція Московського патріархату по відношенню до ситуації в Україні, до війни з Росією, вимагала рішучих дій. Але громити і саджати не дуже відповідний метод. Тому створення власної помісної церкви - це досить грамотний переклад конфлікту в більш мирне русло».
Коментувати
«І я можу тут щиро сказати, що фінал планувався понад рік тому. Але склалося так, як склалося. Питання в тому, чи допоможе цей збіг у часі виборчій кампанії президента Порошенка чи, навпаки, зашкодить. Тут дуже важливе відчуття міри. В обох сторін».
Коментувати
Тема: Росія
«Основна проблема Росії в тому, що за всю її історію не було такої тяглої ділянки в часі, яка хоча б одному поколінню дозволила би вирости без царя, генсека або Путіна. Для Росії це велике лихо, яке гальмує розвиток її потенціалу».
Коментувати
«Думаю, навряд чи. Церква — це структура, яка в хорошому сенсі консервативна. Тобто вона не може гнатися за будь-якими поточними речами. І якщо ми бачимо в Донбасі ікони з Моторолою, то це зовсім не означає, що в українській помісній церкві цієї ж хвилини мають з’явитися ікони з мучениками Небесної Сотні. Вони, безумовно, того гідні. Але…».
Коментувати
«Щойно Путін виведе звідти свої війська, проблема деокупації вирішиться за тиждень. Сепаратистські структури оперативно зникнуть у Росії, а українська армія зможе заїхати туди на велосипедах».
Коментувати
«Зрозуміло, що великий глобальний світ - це світ подвійних стандартів. Є декларації і є - вчинки. Ми приречені відчувати на собі наслідки такого підходу. Однак рух від поганих стандартів залежить тільки від нас. Від того, наскільки ми самі себе розвиваємо і поважаємо. І виключаємо подвійні стандарти у себе. Чим ефективніше держава, тим швидше вона рухається від об'єкта до суб'єкта».
Коментувати
«У мене є донька п’ятнадцяти років, і син, якому шість. І він, мабуть, коли підросте, піде в армію. І я хотів би, щоб у нього ніхто не стріляв. І щоб із донькою все було добре. Тому в мене пріоритет дуже мирський. Щоб дітям добре жилося на землі, яка мені дісталася від моїх предків».
Коментувати
«Я, як і більшість українців, звертаюся до церковних справ, коли треба хрестити дитину, поховати когось з близьких, поставити свічку за здоров’я. Умовно я вірю в Бога, оскільки я до нього час від часу звертаюся. Так, мені хочеться, щоб була якась вічна істина, до якої можна апелювати. Тобто сказати: «Нехай тебе Бог береже...»
Коментувати
«Виходячи з мого походження, освіти і того, чим займаюся, на мені лежить велика громадська відповідальність. Мені було б дуже сумно, якби ми з колегами за останні чотири роки не проїхали 32 міста України і не почули людей, які надихають...».
Коментувати
«Завжди поважав у людях здатність розуміти тих, хто думає не так, як ти.. Коли ти приїжджаєш, наприклад, дуже далеко від Києва. Так, ти кандидат історичних наук. Так, ти прочитав лекцію. І раптом тобі людина ставить некоректне питання. Я повинен відповісти на будь-яке таке питання. Поважаючи кожну людину, яка прийшла, вислухала, а потім буде своїм голосом вирішувати долю країни на виборах».
Коментувати