Поділитись в соц мережах:
Поділитись в соц мережах:
«Ми ж в інформаційному полі не чуємо цих цифр ... я особисто не знаю, як про це зараз говорити ... чесно ... дуже багато всього ... суперечливих емоцій ... змішано в одну купу ... Мені здається, що ми зараз цього не торкаємось, тому що ніхто не хоче відкривати очі на цей жах ...»
Поділитись в соц мережах:
«І для мене є абсолютною відповідальність дорослих за дітей. Без будь-яких чому або ще якихось аргументів. Напевно, моя нинішня професійна діяльність тягнеться з мого дитинства. З якихось особистих переживань і травм. І розуміння стану дитини в тій ситуації, коли немає нікого, хто міг би їй допомогти ...»
Поділитись в соц мережах:
«Це діти і з сімей переселенців, і з сімей військових. У яких батько «одного прекрасного дня» вийшов з дому і не повернувся ... Це трагедія дитинства також пов'язана з війною, навіть якщо дитина ніколи не чула автоматної черги».
Поділитись в соц мережах:
«Увесь 2014-й рік я пробула в Києві. Ти щось намагаєшся зробити, щось з паперів намагаєшся вичитати ... Кількість поранених дітей, хтось кудись поїхав, втік ... а де сироти? У Росії, в Україні, в Криму ... І розуміння не виникає. Що таке дитина з контузією? .... Хто вона? ... Як це? ... Ми ж ніколи не стикалися з цим ... Я туди потрапила, познайомилася з сім'ями, з дітьми ... Зрозуміла, що ще не готова повертатися».
Поділитись в соц мережах:
«Постійно, 24 години на добу, тобі здається, що ти не маєш права жити власним життям тому, що тут стільки потерпілих. Це те, що я пройшла. Це вже була якась психопатія. Я посивіла повністю. Я зараз повинна фарбуватися. Це те, що відкладається. Я була сіра, з запалими щоками і втраченою метою свого власного життя ... Психолог мені повернула відчуття, що моє життя - це теж цінність».
Поділитись в соц мережах:
«У кожної родини свій контекст. Взагалі своє соціальне життя. Є сім'ї, ніде правди діти, які і до війни не дбали про дітей .... І інша ситуація, коли батьки абсолютно ресурсні .... Матусі, які сіють поля ... за кілометр від фронту ... це моя рідна домівка, і мої діти тут житимуть, ... і ми все переживемо .. і ми зможемо ... і я не хочу кидати цю землю ...»
Поділитись в соц мережах:
«…коли міни не літають над твоєю головою. Тоді можна, звичайно, гаряче підтримувати. А взагалі - ні. Тому що будь-яка війна - це завжди біль і страждання. Будь-яка. У будь-якій країні світу. І немає про що тут навіть говорити. Але на окупованій території діти вже чотири роки вчать історію "ДНР" і "ЛНР" і місцевих "героїв". Я не знаю як це можна викреслити ... Я не знаходжу відповідей ...»
Поділитись в соц мережах:
«Але вони і до війни були. Хіба ми не знаємо про ситуації, коли матері народжували дітей і жили за дитячі гроші. Чи ми не знаємо про те, що в інтернатах живуть десятки тисяч дітей, у яких є батьки ... Ми говоримо про соціальні проблеми, які у нас роками не вирішувалися і не вирішуються зараз. І тепер на регіон, де такі ж проблеми були і є, навалилася ще й війна. Тому не треба робити круглі очі і говорити, що люди не такі ...»
Поділитись в соц мережах:
«У мене нескінченна повага до колег, які витримують війну в Мінсоцполітики. Набагато важче подолати чиновницьку стіну, ніж швидко вирішити питання в зоні ризику для життя. А ось правозахисні інституції , які займалися б захистом прав дітей - у нас дуже слабкі і обмежені».
Поділитись в соц мережах:
«Однак не можна звинувачувати людей, які не хочуть про це чути. Тому що у них теж можуть бути свої можливості. А почути треба багато. Болю, злості, невисловлених ... Воно все сидить всередині у людей. Тому питати у людини тут, яка і сама ледве-ледве зводить кінці з кінцями: "А чому ти не розумієш переселенця з Донецька?" ... це не правильно. Не можна. Тому що людина сама може не мати необхідних розмірів сприйняття і співчуття. Тому потрібні професійні вуха».
Поділитись в соц мережах:
«Я не знаю, чи буду я коли-небудь мати своїх дітей. Но кожний дорослий повинен наповнювати перш за все себе тим, чим можна було б легко ділитися з дитиною. Взагалі для мене діти - це люди. А не щось таке маленьке, що тобі потрібно обтісувати, обгортати і закльовувати "не можна". .. Ми точно недоотримали любові й уваги. Точно недоотримали сприйняття своїх емоцій, своїх почуттів ... промовляння їх..»
Поділитись в соц мережах:
«Війна породжує багато злості. Війна ... вона ж не просто на лінії фронту - вона в головах поселяється, в серцях і в душах. На все життя. І потім дуже складно все ці дірочки замазати. Хоча, з іншого боку, можливо, є ще велика мотивація народжувати щось краще ... і воно все збалансується ...»
Поділитись в соц мережах:
«Я вірю в Бога .... Але «туди йти не можна», в церкві треба надягати спідницю, а не джинси... Я взагалі все це пропускаю повз. Не знаю ... Нехай вибачать мене ... З самого дитинства я маю хорошу інтуїцію. І зараз в зоні бойових дій я дійшла до того, що свою інтуїцію я називаю божим відчуттям ...»
Поділитись в соц мережах:
«Я не вожу хліб або гуманітарку дітям на передову. Хоча всяке буває ... Для мене очевидно, що цей період життя і досвід --- продовження моєї професійної діяльності у сфері захисту прав дітей. Просто в такій формі, в якій вона можлива зараз. Ну, не платять мені за те, що я їжджу по селах, шукаю дітей і щось там роблю ... Це те, на що в даних умовах, я заробляю сама ...»
Поділитись в соц мережах:
«Як це? А чому? ... Або - дитина з посттравматичним стресом: як це? Мені потрібно бачити цю дитину. Говорити з нею. Подивитися як вона ходить до школи. Подивитися на відносини, на беграунд ...»
Поділитись в соц мережах:
«... і чотириста гривень - живи. .. Якби були умови, коли людина б розуміла, що вона сама зароблятиме на своє життя, ні у кого не просячи, це б допомогло ... багато хто б зважилися на переїзд. При розробці подібних програм основне, про що ми часто забуваємо, - це людська гідність».
Поділитись в соц мережах:
«У Слов'янську був перевалочний пункт. Звідти людей розподіляли - кого на Одесу, кого на Київ ... Доводилося по кілька днів перечікувати. Для цього поставили стаціонарні вагони на колію і селили туди людей. Але в тих вагонах не було світла ... Взагалі. Тобто людей витягли з сирих темних підвалів і поселили туди ж - у темряву. Ну як так? ... Люди і так у стресі ... квартири розбиті ... діти плачуть ... старі тільки і питають: "а коли ми повернемося додому? ..."
Поділитись в соц мережах:
«Діти ж не вибирають, де жити і як. Вони жили, ходили до школи .... і тут "бах" ... вийшло так, що ти залишився на одному боці, а твої друзі — на іншому ... Ніхто тебе не питає, їхати тобі або залишатися ... . Про які порушення прав тут взагалі уже можна говорити ...»
Поділитись в соц мережах:
«Про це потрібно точно говорити ... Не зважаючи на те, що міжнародні організації підготували багато людей, адекватних фахівців у кожній українській школі ми не знайдемо. Більше того, у багатьох школах я чула: "Ми про війну не говоримо, у нас ця тема табу ...". Про це не можна не говорити. Бо війна оточує дітей. І питання у них є. Чому мій тато не повернувся? Чому ми переїхали і мене називають переселенцем? ....»
Поділитись в соц мережах:
«Просто емоції -- боже мій який жах .... ". Ти не можеш просто зрозуміти, як це все може бути ... заперечення ... примарні надії на те, що ось ще місяць і перемога ... і був момент, коли я просто вигоріла остаточно .... Добре, що знайшлися психологи, які витягли мене ...»
Поділитись в соц мережах:
«Я взагалі людина з таким дуже важким характером. Але я не вважаю за потрібне у когось просити вибачення за свій спосіб життя або вибір. У кожної людини купа помилок, проблем, якихось обставин ... Взагалі не можна людину сприймати якимось ідеалізованим чином. З одного боку у неї все добре, а з іншого - просто жахливо ...»
Поділитись в соц мережах:
«... буквально, і не треба нічого вигадувати. Тільки пірнемо у сферу захисту прав дітей, в Мінсоцполітики, в департаменти відповідні ... особливо бурхливої діяльності там не спостерігається. Про це скажуть всі правозахисники. Печаль....»
Поділитись в соц мережах:
«Зараз тільки і питають, а коли наступна поїздка. Вже - зміни. Уже не бояться ні Карпат, ні Львова, ні Києва ... Це питання вже знято. Етап пройдено. І це те, що зробили просто люди своїми горизонтальними зв'язками. Але в чому проблема? Ми на всі ці поїздки - в табори, санаторії, екскурсії -збираємо гроші скрізь. Всі можливі меценати, бізнесмени ... повзаєш, до кого тільки можеш. Ясно, що в розумних рамках і без політичної символіки ...»
Поділитись в соц мережах:
«Там стільки нюансів, шаблонів, міфів і бюрократії ... Правозахисники дійсно пролобіювали, щоб дітям видавали статус постраждалих від бойових дій. Це для того, щоб кількісно виміряти явище. Апріорі ми розуміємо, що це діти сімей переселенців, учасників АТО і точно всі ті, хто живе в зоні бойових дій. У Мінсоцполітики був дуже серйозний опір ...»
Поділитись в соц мережах:
«Але я не можу від цього нікуди подітися. Тому що все, з чим я перетинаюся, пов'язане з дитячою бідою. І не тому, що я її шукаю або вона там всюди. А тому, що там, де в сім'ї все добре, - ми туди не заходимо. Ми йдемо тільки туди, де є проблема. Тобто я говорю про проблеми»
Поділитись в соц мережах:
«Вона може ховатися під землею ... Ти ніколи не готуєшся в своєму житті до того, що одного прекрасного дня ти, переодягнена у вчительку, зайдеш в групу дитячого садка і ставитимеш сценку про їжачка і міни ...»
Поділитись в соц мережах:
«І я ніколи про це не знала б, якби не приїхав швейцарський Фонд протимінної діяльності і не навчив мене цьому. І в державі немає фахівців. І у відділах освіти ніхто про це не знає. Тому добре, що міжнародні організації прийшли і що держава їх пустила ... Я говорила б про те, що таке навчання, можливо, в полегшеній формі, необхідне по всій Україні. Тому що патрони, зброя ... вони ж не обмежуються лінією вогню Донецької або Луганської областей ...»
Поділитись в соц мережах:
«У 1990-х роках Сараєво, Балкани - це інші умови. Це відсутність мобільного зв'язку, Інтернету, масштабної психологічної допомоги ... бази і навчання, які вже у нас проводяться. Я це зрозуміла після поїздки в Сараєво в Музей військового дитинства, організований на основі спогадів людей, які в 1993-1995 рр. були дітьми. Не можна щось копіювати ...»
Я бачила на власні очі, як Оленка спілкується з дітьми… Лютий 2017-го, Авдіївка, зразу після жахливого обстрілу “Градами”. На стадіоні розгорнули наметове містечко, привезли польові кухні з гарячим. Люди стояли щільно, їли і мовчали: шок, оціпеніння. Дві дівчинки шкільного віку, одна – з візочком, де спав молодший брат, також взяли собі кашу і чай. Їх мами поруч не було. Хоча ніхто не міг гарантувати, що “Гради” на сьогодні – все. “Мама каже: кому ми, в чорта, потрібні?” – без емоцій, як нежива, відповіла старша. Молодша просто горнулася , наче вуличне котеня, яке зроду не знало ласки. Здається, Оленка таки вмовила, виблагала вивезти дітей з-під вогню. Дала тій мамі хабар – кілька пачок памперсів. Неймовірна Розвадовська. І неймовірний Календар. Дякую, Інно.