Олена Розвадовська

Волонтер, правозахисниця. Чотири роки живе і працює в зоні бойових дій, захищаючи права дітей.

Олена Розвадовська – Свідок. П’ятий рік в зоні бойових дій на Донбасі. Тому що їй в 2014-у році в офісі уповноваженого президента з прав дитини було не зрозуміло «що таке дитина з контузією? Як це взагалі? ». Вона повинна була побачити цю дитину. Подивитися, як вона ходить до школи. Дізнатися, як живе її родина. Зрозуміти, чому її мама – жінка природою закодована рятувати своє потомство – приймає рішення не виїжджати із зони бойових дій.

Для цього Олена півроку спить на валізах, «байдуже на підлозі або на порозі», в центрі для переселенців. «Адже навколо стільки жаху, що як взагалі можна було по-іншому жити, знаючи про це …» – впевнено каже свідок.

Її голос затремтів коли вона повернулася в своє дитинство. І раптом відкрила, що її сьогоднішнє життя і робота нерозривно пов’язані з нею самою. З її особистими травмами і переживаннями. І вона як ніхто інший «зрозуміє дитину, якій ніхто не може допомогти». Мені хочеться обійняти Олену.

Але її вже обіймає Бог. Вона це відчула там – на війні. Олена ніколи не одягає каску, бронежилет… Вона просто знає, що з нею нічого не може трапитися, поки вона потрібна. А вона – потрібна. «Я може і звучу занадто песимістично, але це тому, що кожен день стикаюся з дитячою бідою. І це не говорить про те, що я її спеціально шукаю, або вона всюди – ні. Є ресурсні сім’ї і діти, які справляються самі. І ми туди не заходимо. Але є абсолютно страшні історії. Коли діти туляться по сусідах. Коли вони не потрібні … і ніякий соціальний працівник до них не дійде, тому що у нього тридцять сіл. І немає машини. А у мене є”.

Олена Розвадовська вважає, що їй легше вирішувати проблеми на передовій, ніж наражатися на стіни в Мінсоцполітики. Вона схиляється перед тими, «хто там хоч щось робить», і чесно говорить про ставлення до тих, хто «просто протирає штани».

Вона знає, що багато хто з людей поїхали б «з війни», якби розуміли, що у них буде робота. Бо не хочуть бути утриманцями і точно знають, що таке почуття власної гідності. Олена теж знайома з цим почуттям. Вона, звичайно, була б рада, якби ця її сьогоднішня діяльність проходила під парасолькою якогось міністерства чи правозахисного офісу, але поки вона справляється сама. П’ятий рік. Консультує міжнародні фонди, пише статті … І вкладає зароблене в дітей війни.

Олена – сильний свідок. І поки вона ще тільки переживає, спостерігає, вбирає, пропускає через себе, ставить питання і шукає на них відповіді … Їй ще належить всім цим поділитися. Розповісти. Вилити душу. Через деякий час. Коли всі будуть готові «відкрити очі на жах». Чесно перерахувати втрати. І зробити висновки. Для наступних поколінь.

Символічно, що все це зробить молода тендітна жінка родом із Західної України.

Інна Ведернікова

За вибором редакції