Поділитись в соц мережах:
Поділитись в соц мережах:
«Важливо зрозуміти: чому на Майдані одні люди стріляли в інших? Чому правоохоронці зробили такий вибір? Навіть якщо вони отримали наказ убивати, вони могли його не виконати. Але сталося те, що сталося. І, наскільки я розумію, ті, хто не втік, не каються у своєму виборі. Чому?»
Поділитись в соц мережах:
«Колись була на такому крутому тренінгу, ще до Майдану, де нам розповідали, що розмірковувати про категорії справедливості, права, добра і зла не варто… Кожен живе з набором якихось своїх внутрішніх цінностей. Я не можу вбити людину, бо вірю в Бога. А інша людина не вірить і теж не може вбити, бо так вона влаштована всередині. А хтось — навпаки...».
Поділитись в соц мережах:
«Насамперед журналіст повинен показувати, як у таких умовах живуть люди. В умовах небезпеки, обстрілів, відсутності води, світла… Коли люди залишаються сам на сам з війною без жодної влади, коли по допомогу звернутися нема до кого… мільйон історій. Але їх дуже рідко розповідають, на жаль. Я все це зрозуміла тільки тому, що сама їздила фронтовими селами».
Поділитись в соц мережах:
«Чимало моїх товаришів і друзів виявилися здатними демонізувати, дегуманізувати ворогів, другу сторону, до поняття — «вони не люди». І це таке потужне скочування до якогось середньовіччя. З людської точки зору мені складно дивитись, як добивають тих, хто слабший, хто вже переможений».
Поділитись в соц мережах:
«Я вірю в Бога і в якісь основні загальнолюдські речі. У те, що родина важлива... Але, з іншого боку, всі ці галицькі штуки так довго на мене тиснули, що зараз я хочу від них трохи відійти. Я надто багато комплексувала й переживала, що щось роблю неправильно стосовно людей, сім’ї».
Поділитись в соц мережах:
«Дуже багато випадків, коли колеги знімали сюжети про мародерство нашої армії, але в ефір вони так і не вийшли… Але це теж — ми. Та частина нашої ідентичності, над якою потрібно працювати. У цьому самому ряду — застосування силовиками насильства до затриманих, до полонених. У нас про це всі мовчать. Розповідають тільки кореспонденти іноземних корпунктів».
Поділитись в соц мережах:
«У 2001-му році ці люди ганяли мого чоловіка за червоно-чорний прапор, а тепер вони ж вішають його на очолювані ними державні офіси. Але я не вірю в їхні метаморфози. І вся ця історія про український патріотизм і таку ж владу є для мене рейковою».
Поділитись в соц мережах:
«Це ж світовий формат такий, що ти маєш бути ідеальною успішною жінкою, професіоналом, матір’ю, усе встигати й іще мати вигляд на всі сто. Ну звісно, вважаю, що такий підхід несправедливий щодо нас. І мені здається, що тренд усе-таки трохи змінюється. Жінці треба думати про те, чого вона сама хоче. А не про те, якою її хочуть бачити суспільство, колеги, чоловік, діти...».
Поділитись в соц мережах:
«Суспільство взагалі не хоче знати жодних незручних тем, які стосуються не тільки Майдану, а й Донбасу, війни… Людям, думаю, від початку було дуже боляче. А коли болить, коли криза, то завжди легше поділити все на чорне й біле і вибрати свою сторону. Звісно, вважаючи її білою. Насправді ж усе значно складніше».
Поділитись в соц мережах:
«Ні, я не зайшла в події революції неготовою людиною. Навпаки, я завжди була досить різкою, навіть, можна сказати, скандальною, завжди була за кардинальні дії. І якщо міркувати категоріями «революція — еволюція», то я — за революцію. Але я почала інакше дивитися на багато речей…».
Поділитись в соц мережах:
«Одного разу мене записали на програму для журналістів, які були на війні. Вона проходила в Північній Ірландії. Зі Східної Європи я була одна. Інші люди — з Америки, Сирії, Туреччини... На той момент я не зовсім розуміла, навіщо мене заштовхнули в цю програму. Мені здавалося, що в мене все добре, мені нічого не треба... і взагалі — що я тут роблю? У людей були історії набагато складніші. Але я послухала тренерів і зрозуміла, що це не так».
Поділитись в соц мережах:
«І це стосується не тільки Майдану. Після нього був Крим, який теж до кінця не розказаний. Де була влада? Знала? Чи ні? Що робила? Що було на Харківському з’їзді? Як тікав Янукович? Хто йому допомагав? Що насправді сталося в Будинку профспілок в Одесі? Потім Донбас… Продовжуємо спілкуватися, однак чітко знаємо, з ким на яку тему говорити варто, а на яку — ні, щоб не конфліктувати…».
Поділитись в соц мережах:
«Але я не ділю шлях у професії на жіночий чи чоловічий. І — так, я пройшла кілька важких і не завжди безпечних етапів у своєму житті й професії. І що? Щодо особистого. У нас із чоловіком був дуже важкий етап. Він теж був на Майдані, був у сотні. Він вважав, що я маю бути поруч із ним і підтримувати його. Я ж бачила свої особистісні завдання й функції в цій історії по-іншому».
Поділитись в соц мережах:
«Ти не можеш просто сказати тим же правоохоронцям, їхнім родичам і всім, хто не прийняв Майдану: «Все, ваша картина світу неправильна, ви помиляєтеся, будемо жити по-нашому». Так не працює. Щоб знайти переконливі аргументи, наші картини необхідно поєднати і не побоятися подивитися на те, що вийшло. І тоді — так, є шанс отримати інше суспільство».
Поділитись в соц мережах:
«Це якесь природне прагнення шукати справедливість. Моє власне, не завжди вправне... Бо сама іноді роблю неправильно. Але я шукаю відповіді, і в поміч мені якісь внутрішні, вже існуючі і мною ж налагоджені терези. Я принципово дотримуюся свого вибору. Іноді — одна».
Поділитись в соц мережах:
«Увесь 2013-й медіа говорили про загрозу фашизму в Україні. Партія регіонів водила антифашистські марші, а Савік Шустер у травні присвятив цій темі цілу передачу. Тобто процес маргіналізації і дегуманізації можливого протесту влада розпочала задовго до Майдану. Із протестувальників робили «нелюдів», яких не шкода, які тільки заважають громадському порядку, і яких, раптом що, можна вбити…».
Поділитись в соц мережах:
«Є частина журналістів, які за час поїздок на фронт давно здружилися й поріднилися з військовими. Після обстрілів і якихось халеп. Хто щось зніматиме або писатиме погане про близьких людей? Також є позиція менеджменту й власників каналів і видань — не торкатися болючих тем. Достатньо й тих, хто від початку для себе вирішив: вони — «інформаційні солдати» війни».
Поділитись в соц мережах:
«Треба розуміти, що в якийсь момент, як я вже казала, історія не могла розвиватися інакше. Ні влада, ні протестувальники не пішли на компроміс. Люди вже хотіли розв’язки. І влада її дала. Помірковані й ліві Майдану до того ж були слабшими і менш організованими. Загалом, причин, чому все пішло так, а не інакше, достатньо».
Поділитись в соц мережах:
«Я не раз бачила сюжети, коли журналісти беруть інтерв’ю в людей, у будинки яких щойно влучили снаряди, у яких згоріла машина... І якщо, не приведи Господи, людина скаже «та від наших», починається методичне знищення чужої неправильної думки. Ну, й людини заодно. Розбитий будинок забуто, машину — теж...».
Поділитись в соц мережах:
«Хто, чому і як діяв у цей трагічний час нашої історії. І вона потрібна обом сторонам. Щоб суспільство, перетравивши її, можливо, болісно, важко, але все ж таки дійшло якихось суголосних висновків. Інакше ми приречені жити в такій гібридній моделі, коли одна країна містить у собі два абсолютно різні суспільства, які відчувають, бачать країну по-різному…».
Поділитись в соц мережах:
«Український «патріот» не може собі дозволити так говорити. Тобто на кухні може, звинувачуючи «ватників» у всіх смертних гріхах, а на публіку — ні. «Патріоти» хочуть повернути території. Не людей. На жаль. Жодних дискусій, майданчиків, де обговорювалося б, як інтегрувати людей в Україну, просто не існує».
Поділитись в соц мережах:
«Всі дуже люблять розповідати про якусь третю сторону, російських, грузинських чи американських снайперів… Мені здається, це теж своєрідний захист від того, щоб визнати: українці вбивали українців. А так і було. Крапка. Але для багатьох це таке речення, яка не має звучати публічно…».
Поділитись в соц мережах:
«Нічних телефонних дзвінків і якихось жахливих новин від рідних. Або від друзів, які мені дорогі. Так, цього боюся... Іще самотності поки що боюся. Тому що всі люди самотні насправді. Хоч який ти щасливий і хоч скільки близьких людей тебе оточує. І якось нерозумно цього боятися. Треба прийняти... Я поки що із цим завданням не впоралася...».
Поділитись в соц мережах:
«…про нього треба знімати, писати, сумувати за загиблими дітьми... Не випускати з інформаційного простору. Інакше в нас немає Криму. Тим паче немає, якщо ми тільки й можемо, що зловтішатися — «швидше б цей міст завалився» тощо. Тому ми їдемо в Крим попри критику колег, які закидають нам, що ми «підігруємо Росії, легітимуємо нову владу».
Поділитись в соц мережах:
«Я знаю людей, які були сотниками Майдану, йшли на барикади, на Інститутську, в них стріляли, кров і мізки (і це не метафора) їхніх друзів були на них… І ці ж сотники через кілька років у судах захищають генералів ВВ, які були на Майдані і віддавали накази «беркутівцям»…Тому що потім сотники Майдану воювали в Донбасі під командуванням колишніх генералів ВВ».
Поділитись в соц мережах:
«Ну, в цьому я теж змінилася. Раніше це означало скрізь устигнути і скрізь бути першою. У тому числі ще й на вечірку встигнути після дванадцятої ночі. Тепер я так не хочу. Я хочу спокійнішої атмосфери, хочу більше читати, не хочу скрізь устигати. І я не бачу в цьому проблеми».
Поділитись в соц мережах:
«Не можу сказати точно, потрібна пропаганда чи ні. Але точно знаю: це — не наша функція. Якщо вона й має десь бути, то точно не в новинах інформаційних каналів. А швидше там, де необхідно відбивати інформаційні атаки з іншого боку. Однак і тут у нас немає стільки ресурсів, щоб протистояти їхній машині…».