Ганна Мокроусова

Аня в той день стала для мене – Першою. Не тільки в морозній студії, яку нам довелося оперативно провітрювати після фарбування. Але і Першою майже землячкою (вона — з Луганська, я — з Макіївки), яка заявила, що готова їхати додому відновлювати рідне місто. Як тільки з’явиться така можливість. До цього з ким би із земляків я не говорила, кого б не читала, позитивної реакції на репліки деяких політиків про те, що «вони мають повернутися і зробити те, що допустили» — не було жодної.

Однак у Ані – це була ніяка не відповідь на чиїсь репліки. Все, що вона говорить, –йде від душі. Вона так відчуває. Вона так бачить. Тому вона бачить– повернення, але не відчуває — боргу.

Анна Мокроусова Перша знайома мені –не переселенка, але –українка, яка так відверто і щиро пояснює і свої почуття, і природу їх виникнення: «Коли був Майдан, — не було Луганська і Донецька, була –Україна. А тепер ми постійно щось зобов`язані. Ми повинні говорити українською мовою. Ми маємо досконало знати історію. Ми повинні відповідати за те, що Росія захопила наші міста. Ми повинні, повинні, повинні … Нас потрібно інтегрувати, рятувати, звинувачувати … що завгодно. Але головне — нас відділяють від України. І це страшно. Тому що ми відчуваємо, що ми Україна. І нам це важливо. І ми не розуміємо, чому ми постійно маємо це доводити … Сотні цивільних заручників потрапляють у полон … а люди там продовжують вивішувати українські прапори … Невже це нічого не означає? … »

«Я не можу сказати, що це зачіпає почуття моєї людської гідності, — продовжує правозахисниця. – Але мене це ображає. Розумієте … це важко, коли у тебе забирають будинок … ми, правда, намагалися … я пам’ятаю, що я старалася. Мені було страшно дивитися на людей із автоматами і я розуміла, що я роблю вибір –їх не боятися. Але я не змогла на той момент відстояти місто … можливо,якщо я до цього готувалася б… але ми були мирними громадянами … але той же «Айдар», який, по суті, зупинив наступ … так, там було багато людей з інших регіонів України, але основна маса –місцеві … але у двох маленьких областей просто не вистачило сил воювати з великою країною … ».

Аня — Перша, хто почав масштабно і системно займатися цивільними заручниками. Таке враження, що її «Блакитний птах» –це продовження турботи про своїх земляків. Її особистий внесок у те, щоб вони поверталися з полону в Україну –додому. Незважаючи ні на що. Ні на перші софіти камер, які сліпили людей, що встигли звикнути до темряви підвалу. Ні на нав’язливі запитання журналістів про тортури і прохання «розповісти про це докладніше». Ні на наступну за цим –тишу. Коли людина зі звільненого героя перетворюється на звичайного переселенця. Без речей. Без житла. Без надії.

Вона щиро не розуміє, чому за п’ять років так і не прийнятий закон про громадянських заручників. Вона відчуває фальш політиків, які торгують темою, так само гостро, як відчуває стан немолодої матері заручника, що не їла тиждень в очікуванні дива звільнення сина. Вона просить «людей частіше піднімати голову і дивитися навкруги, щоб не пропустити момент, коли комусь дуже погано …».

«До війни я жила в своє задоволення, –згадує Аня. — Я вважала, що нікому нічого незобов`язана. Я була споживачем, який бере якісь суспільні блага, нічого натомість не віддаючи. Події на Майдані підштовхнули мене до того, щоб відчути приналежність до своєї землі і взяти на себе відповідальність за те, що відбувається у мене вдома. Зараз все моє життя говорить  про те, як моїй країні боляче …

Знаєте … у мене з’явилися стосунки зі своєю землею. Іноді мені здається, що я відчуваю країну, як кохану людину. З якою у тебе є контакт і ти відчуваєш всі її переживання, її біль … Як то кажуть, людина вийшла з глини … Так і я зараз я відчуваю, що вийшла з цієї землі … Я її частина … »

Перший раз мені так гостро хочеться – тиші. Щоб всі почули цю Людину.

Інна Ведернікова