Не можу позбутися відчуття, що кожен з тих, хто був на Майдані в ті дні, був сам. Точніше: сам на сам із власним життєвим вибором. Медик Ірина Солошенко, мама двох дівчаток, одна йшла 20 лютого вгору по Інститутській… послизнулася в калюжі крові… дивилася на розкидані черевики, пробиті каски й щити… У будь-який момент вона могла звернути в провулок. Але залишилася.
Насправді серед великої кількості людей, груп і реальностей, які були на Майдані і які згодом проявили себе по-різному, саме реальність таких людей, як Іра, персоніфікує справжній протест. І вибір. Те, про що ми всі говоримо, уже майже автоматично вимовляючи слова «Революція Гідності».
При цьому реальність Солошенко, Закревської, Литвинової, Матвійчук, Жуковської, Голоднюка et cetera не має нічого спільного з будь-якими іншими історіями і провокаціями, в яких досі (через відсутність усебічного розслідування) звинувачують Майдан.
Ці перемішані сценарії абсолютно різних людей, з такими ж різними цілями й мотиваціями, ми ще тільки маємо чітко розділити. У свідомості. У пам’яті. В історії. Був на Майдані — не був. Виносив поранених — не виносив. Роздавав бронежилети — не роздавав. Покинув Майдан перед зачисткою — не покинув. Убивав — не вбивав. І неважливо, з якого боку. Важлива — правда.
Сьогодні в стрічці в Юрія Бутусова мені трапилася на очі фотографія викладеної квітами дороги на Інститутській. «Дорога у вічність» — підписав автор поста. «А для когось це всього лише дорога у владу…» — прокоментував хтось.
Частина людей справді потрапила у вічність. Хтось — на Майдані, хтось пізніше — на фронті. Ставши не тільки жертвами, а й символом. А частина, так, пройшла цією дорогою у владу. І тепер не тільки Бог їм суддя. Принаймні, хотілося б у це вірити.
Але живими й не у владі залишилися також ті, хто колись разом із загиблими зробив свій щирий вибір. Ті, хто, як Іра Солошенко, безстрашно йшов угору по Інститутській. І за мене. І за вас. І за нашу, вже вибачте за пафос, спільну Батьківщину.
Річ у тому, що вони й зараз у дорозі. А іронія і порятунок у тому, що кожен з нас може до них приєднатися. На своєму місці. У своєму місті. У своєму робочому кабінеті.
І ось у цій точці вже неважливо, був чи не був ти Майдані тоді. Важливо — де й із ким ти зараз. Чи стався з тобою твій особистий Майдан? Нехай, можливо, він і не збігся фізично з конкретним днем в історії і точкою на карті.
Наша розмова з Ірою була і про це. Весь мій лютий був про це.
Інна Ведернікова
Повну друковану версію інтерв’ю читайте тут: читати >>>
«Так, звичайно. Коли ми потрапили під обстріл уже в АТО, коли їхали на білому мікроавтобусі по чистому полю, і в нас прицільно стріляв танк… Я пам’ятаю, що в якийсь момент почала молитися, за що почула шикання водія. Але його можна зрозуміти, він мав зосередитися…».
Коментувати «Як — я не знаю, але часто думаю про мотивацію, що передує тим чи іншим вчинкам. Пояснити свою підлість чи продажність насправді можна завжди. Втомою, потребою, необхідністю. У нас постійно йде боротьба. Вибір завжди за нами».
Коментувати «Я справді жила абсолютно звичайним життям. Виховувала молодшу дитину, займалася своїми справами і, так, вела в ЖЖ модну сторінку. Коли почався Євромайдан, я проігнорувала цю подію. Я вже брала участь в одній революції — 2004 року, але…».
Коментувати «Ну, якщо я за щось боролася у своєму житті, то рідко відступала. Чомусь запам’ятала, як одного разу в радянському пансіонаті їла злиплу грудкою кашу «Артек», і тато мене запитав, навіщо я це роблю. «Виховую характер» — відповіла я. Я дочитувала до останньої сторінки навіть дуже нецікаву книжку, якщо вже почала…».
Коментувати «У медпункті в Будинку профспілок я чергувала 22-го і 24 січня. Потім поранених уже не було, і я чисто випадково зайшла в Український дім. Занесла туди книжки, там збирали бібліотеку. На другому поверсі того дня розгортали травмпункт, де опинився мій знайомий. Я залишилася…».
Коментувати «18 лютого був холодний, але сонячний день. Я пам’ятаю, що наділа блакитні джинси, світле пальто й підбори. Я ще тоді подумала, що коли мені захотілося так не по-бойовому вдягтися, значить, усе буде добре. Людей навколо було дуже мало. Я пішла в Український дім. Потім звернула увагу, що там, нагорі, на Грушевського, усе чорне від «Беркута». Стало страшно на якийсь момент...».
Коментувати «19-го вранці я знову відвела її до школи і пішла на Майдан. Біля Головпоштамту була стара зупинка, там сиділи двоє хлопців-медиків. Вони були дуже виснажені. Я їх змінила, і цілий день чергувала на цій зупинці. Опіки, легкі поранення, тиск, температура…».
Коментувати «20 лютого…Я добігла довгим коридором «Жовтневого» до місця, де репетирувала в дитинстві танцювальні етюди. Там на той момент був медпункт. Стояв їдкий запах аміаку. На підлозі лежало троє поранених. Я підбігла до одного, а мені кричать: «Уже не треба». До другого…не треба…третій іще ворушився. Лікар поставив йому крапельницю і сказав мені й іще якомусь хлопцеві винести пораненого. Ми понесли…».
Коментувати «Якщо чесно, я жодного разу не слухала виступу з трибуни, я ніколи не стояла на площі з ліхтариками... Я приходила на Майдан виключно для того, щоб лікувати людей і допомагати...».
Коментувати «…з безліччю автономно працюючих органів. Які виконували свої завдання в межах цього організму. Може, хтось навіть і не розумів, що робить інший підрозділ. Але це працювало. Тому що було якесь непояснене відчуття світла, єднання. І цього не передати жодними словами. Але на цьому все й трималося».
Коментувати «…й сказала, що якщо ти за нею не наглянеш, мені доведеться просити сусідів. Це була важка розмова. І я чудово розуміла і розумію її справедливі докори на мою адресу. Але після того, що я там бачила, після цих смертей, я вже не могла все це кинути… Насправді це ненормальні вчинки. Я, напевно, не хотіла б, щоб хтось так вчинив зі мною, якби я була маленькою».
Коментувати «Я сама фотографувала всі цілі дерева й стовпи з кулями, де спокійно можна прорахувати траєкторію. Стіни готелю «Україна» фотографувала з тими ж підтвердженнями. Мені хотілося донести правду, і в мене навіть взяло велике розгорнуте інтерв’ю одне російське видання, але…».
Коментувати «У січні 2014-го я розмовляла з кримським «Беркутом». Серед них справді було дуже багато агресивно налаштованих. Бо до них ставилися як до собак. Вони спали в Кабміні на підлозі… У нас навіть одного разу зав’язалася розмова про можливу участь Росії в цьому внутрішньому конфлікті. Так один з них відразу сказав, що «я перший піду воювати. І потім, коли падав ДАП, я зустріла там одного з таких...».
Коментувати «Якось тихо пережила. Я вже не плакала. Розуміла, що якось треба самозберегтися. Це відчували всі. І один наш медик, Толик, раптом сказав: «Я знаю, що нам усім потрібно». Він привіз нас у Голосіївську пу́стинь, там невелике таке озеро, і джерела б’ють холодні. Ми занурилися в цю крижану воду...…».
Коментувати «Як і до поранених, коли я вже була волонтером у шпиталі у відділенні реанімації. І до їхніх дружин. Коли ти знаєш, що її чоловіка вже немає, а вона сиділа з ним три доби, і їй треба поспати хоча б ніч. І я не говорю. Я відправляю її спати до дітей, знаючи, що завтра в них буде зовсім інше життя…».
Коментувати «Пам’ятаєте обстріл Авдіївки торік, коли туди посунули колони волонтерів? А вже й не треба було. За чотири години МНС розгорнуло там усю необхідну екстрену допомогу. Електрогенератори, підвезення води... Держава заворушилася. Ми ж так довго цього чекали. І я прийняла цю нову для себе реальність. З радістю…».
Коментувати «Ось влада намагалася активно маргіналізувати Майдан. Зі своєю стабільною зарплатою я могла прекрасно стояти осторонь і постити «луки». Чисто гіпотетично. Тепер у мене є менше. У тому числі й у професійному плані, але...».
Коментувати «…ніж своїми рідними. Були такі випадки, коли я публікувала щось подібне, і знаходився дуже завзятий коментатор. Буквально через тиждень він же писав мені в «лічку»: «А допоможи мені знайти бронік для брата». І так хотілося нагадати цей наш минулий дискурс про «кому це треба, нехай самі розбираються». Але я стримувалася».
Коментувати
Коментувати 
Коментарії до “Ірина Солошенко”