Не можу позбутися відчуття, що кожен з тих, хто був на Майдані в ті дні, був сам. Точніше: сам на сам із власним життєвим вибором. Медик Ірина Солошенко, мама двох дівчаток, одна йшла 20 лютого вгору по Інститутській… послизнулася в калюжі крові… дивилася на розкидані черевики, пробиті каски й щити… У будь-який момент вона могла звернути в провулок. Але залишилася.
Насправді серед великої кількості людей, груп і реальностей, які були на Майдані і які згодом проявили себе по-різному, саме реальність таких людей, як Іра, персоніфікує справжній протест. І вибір. Те, про що ми всі говоримо, уже майже автоматично вимовляючи слова «Революція Гідності».
При цьому реальність Солошенко, Закревської, Литвинової, Матвійчук, Жуковської, Голоднюка et cetera не має нічого спільного з будь-якими іншими історіями і провокаціями, в яких досі (через відсутність усебічного розслідування) звинувачують Майдан.
Ці перемішані сценарії абсолютно різних людей, з такими ж різними цілями й мотиваціями, ми ще тільки маємо чітко розділити. У свідомості. У пам’яті. В історії. Був на Майдані — не був. Виносив поранених — не виносив. Роздавав бронежилети — не роздавав. Покинув Майдан перед зачисткою — не покинув. Убивав — не вбивав. І неважливо, з якого боку. Важлива — правда.
Сьогодні в стрічці в Юрія Бутусова мені трапилася на очі фотографія викладеної квітами дороги на Інститутській. «Дорога у вічність» — підписав автор поста. «А для когось це всього лише дорога у владу…» — прокоментував хтось.
Частина людей справді потрапила у вічність. Хтось — на Майдані, хтось пізніше — на фронті. Ставши не тільки жертвами, а й символом. А частина, так, пройшла цією дорогою у владу. І тепер не тільки Бог їм суддя. Принаймні, хотілося б у це вірити.
Але живими й не у владі залишилися також ті, хто колись разом із загиблими зробив свій щирий вибір. Ті, хто, як Іра Солошенко, безстрашно йшов угору по Інститутській. І за мене. І за вас. І за нашу, вже вибачте за пафос, спільну Батьківщину.
Річ у тому, що вони й зараз у дорозі. А іронія і порятунок у тому, що кожен з нас може до них приєднатися. На своєму місці. У своєму місті. У своєму робочому кабінеті.
І ось у цій точці вже неважливо, був чи не був ти Майдані тоді. Важливо — де й із ким ти зараз. Чи стався з тобою твій особистий Майдан? Нехай, можливо, він і не збігся фізично з конкретним днем в історії і точкою на карті.
Наша розмова з Ірою була і про це. Весь мій лютий був про це.
Інна Ведернікова
Повну друковану версію інтерв’ю читайте тут: читати >>>
«Як — я не знаю, але часто думаю про мотивацію, що передує тим чи іншим вчинкам. Пояснити свою підлість чи продажність насправді можна завжди. Втомою, потребою, необхідністю. У нас постійно йде боротьба. Вибір завжди за нами».
Коментувати «20 лютого…Я добігла довгим коридором «Жовтневого» до місця, де репетирувала в дитинстві танцювальні етюди. Там на той момент був медпункт. Стояв їдкий запах аміаку. На підлозі лежало троє поранених. Я підбігла до одного, а мені кричать: «Уже не треба». До другого…не треба…третій іще ворушився. Лікар поставив йому крапельницю і сказав мені й іще якомусь хлопцеві винести пораненого. Ми понесли…».
Коментувати «…ніж своїми рідними. Були такі випадки, коли я публікувала щось подібне, і знаходився дуже завзятий коментатор. Буквально через тиждень він же писав мені в «лічку»: «А допоможи мені знайти бронік для брата». І так хотілося нагадати цей наш минулий дискурс про «кому це треба, нехай самі розбираються». Але я стримувалася».
Коментувати «19-го вранці я знову відвела її до школи і пішла на Майдан. Біля Головпоштамту була стара зупинка, там сиділи двоє хлопців-медиків. Вони були дуже виснажені. Я їх змінила, і цілий день чергувала на цій зупинці. Опіки, легкі поранення, тиск, температура…».
Коментувати «Ось влада намагалася активно маргіналізувати Майдан. Зі своєю стабільною зарплатою я могла прекрасно стояти осторонь і постити «луки». Чисто гіпотетично. Тепер у мене є менше. У тому числі й у професійному плані, але...».
Коментувати «18 лютого був холодний, але сонячний день. Я пам’ятаю, що наділа блакитні джинси, світле пальто й підбори. Я ще тоді подумала, що коли мені захотілося так не по-бойовому вдягтися, значить, усе буде добре. Людей навколо було дуже мало. Я пішла в Український дім. Потім звернула увагу, що там, нагорі, на Грушевського, усе чорне від «Беркута». Стало страшно на якийсь момент...».
Коментувати «Пам’ятаєте обстріл Авдіївки торік, коли туди посунули колони волонтерів? А вже й не треба було. За чотири години МНС розгорнуло там усю необхідну екстрену допомогу. Електрогенератори, підвезення води... Держава заворушилася. Ми ж так довго цього чекали. І я прийняла цю нову для себе реальність. З радістю…».
Коментувати «У медпункті в Будинку профспілок я чергувала 22-го і 24 січня. Потім поранених уже не було, і я чисто випадково зайшла в Український дім. Занесла туди книжки, там збирали бібліотеку. На другому поверсі того дня розгортали травмпункт, де опинився мій знайомий. Я залишилася…».
Коментувати «Як і до поранених, коли я вже була волонтером у шпиталі у відділенні реанімації. І до їхніх дружин. Коли ти знаєш, що її чоловіка вже немає, а вона сиділа з ним три доби, і їй треба поспати хоча б ніч. І я не говорю. Я відправляю її спати до дітей, знаючи, що завтра в них буде зовсім інше життя…».
Коментувати «Ну, якщо я за щось боролася у своєму житті, то рідко відступала. Чомусь запам’ятала, як одного разу в радянському пансіонаті їла злиплу грудкою кашу «Артек», і тато мене запитав, навіщо я це роблю. «Виховую характер» — відповіла я. Я дочитувала до останньої сторінки навіть дуже нецікаву книжку, якщо вже почала…».
Коментувати «Якось тихо пережила. Я вже не плакала. Розуміла, що якось треба самозберегтися. Це відчували всі. І один наш медик, Толик, раптом сказав: «Я знаю, що нам усім потрібно». Він привіз нас у Голосіївську пу́стинь, там невелике таке озеро, і джерела б’ють холодні. Ми занурилися в цю крижану воду...…».
Коментувати «Я справді жила абсолютно звичайним життям. Виховувала молодшу дитину, займалася своїми справами і, так, вела в ЖЖ модну сторінку. Коли почався Євромайдан, я проігнорувала цю подію. Я вже брала участь в одній революції — 2004 року, але…».
Коментувати «У січні 2014-го я розмовляла з кримським «Беркутом». Серед них справді було дуже багато агресивно налаштованих. Бо до них ставилися як до собак. Вони спали в Кабміні на підлозі… У нас навіть одного разу зав’язалася розмова про можливу участь Росії в цьому внутрішньому конфлікті. Так один з них відразу сказав, що «я перший піду воювати. І потім, коли падав ДАП, я зустріла там одного з таких...».
Коментувати «Я сама фотографувала всі цілі дерева й стовпи з кулями, де спокійно можна прорахувати траєкторію. Стіни готелю «Україна» фотографувала з тими ж підтвердженнями. Мені хотілося донести правду, і в мене навіть взяло велике розгорнуте інтерв’ю одне російське видання, але…».
Коментувати «Так, звичайно. Коли ми потрапили під обстріл уже в АТО, коли їхали на білому мікроавтобусі по чистому полю, і в нас прицільно стріляв танк… Я пам’ятаю, що в якийсь момент почала молитися, за що почула шикання водія. Але його можна зрозуміти, він мав зосередитися…».
Коментувати «…й сказала, що якщо ти за нею не наглянеш, мені доведеться просити сусідів. Це була важка розмова. І я чудово розуміла і розумію її справедливі докори на мою адресу. Але після того, що я там бачила, після цих смертей, я вже не могла все це кинути… Насправді це ненормальні вчинки. Я, напевно, не хотіла б, щоб хтось так вчинив зі мною, якби я була маленькою».
Коментувати «…з безліччю автономно працюючих органів. Які виконували свої завдання в межах цього організму. Може, хтось навіть і не розумів, що робить інший підрозділ. Але це працювало. Тому що було якесь непояснене відчуття світла, єднання. І цього не передати жодними словами. Але на цьому все й трималося».
Коментувати «Якщо чесно, я жодного разу не слухала виступу з трибуни, я ніколи не стояла на площі з ліхтариками... Я приходила на Майдан виключно для того, щоб лікувати людей і допомагати...».
Коментувати
Коментувати 
Коментарії до “Ірина Солошенко”