ПРО ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЖИВУТЬ ДЛЯ ІНШИХ

Батько Устима Голоднюка — відома медійна постать. Сам учасник Майдану, волонтер, лідер громадської організації, людина, котра веде досить публічний спосіб життя. Він знаходить у собі сили без напруги всміхатися журналістам і відверто ділиться всім, що йому довелося пережити за останні п’ять років. Складається враження, що цей чоловік зумів упоратися з болем, знайти сенс життя і жити далі.

У такій атмосфері проходив і наш діалог. Голоднюк не намагався бути обачним, чим підкуповував. Надміру не драматизував. Виявляв витримку, відповідаючи навіть на найтяжчі запитання. Зізнаюся, в певний момент у мене навіть промайнула думка, що чоловікам, напевно, трохи легше проходити таке випробування. Тим більше я вже знала, що три роки тому в мого героя народився син. В іншій сім’ї.

…Пішла проводити його східцями, до самого виходу з приміщення студії. Двері навстіж розчахнув протяг, і ми вдихнули різке морозне повітря. Наче минуле подало свій знак. Уже прозвучали прощальні фрази, як раптом він зупинився й запитав: «А можна, я покажу фотографію Устима?» Миттю відкрив у телефоні фото. «Чому останнє? Чому найбільш болісне?» — сторопівши подумала я. Те, де схилився над своїм дорослим, вродливим сином, коли знайшов його в тому страшному ряду в готелі «Україна».

І тут я несподівано зрозуміла, що переді мною людина, котра так і не повернулася з того морозного дня. І на запитання мої він відповідав звідти. Не сидячи в студійному кріслі, а квапливо туди-сюди міряючи готельний хол із закладеними за спину руками. Усмішка ж його — спосіб тримати дистанцію. Щоб світ не ліз занадто глибоко в душу. Щоб не заважав їй жити там, де вона хоче.

Інна Ведернікова

Повну друковану версію інтерв’ю читайте тут: читати >>>

«Не можу сказати, що близькі загиблих співіснують в якомусь єдиному пориві. Більшість сімей — це абсолютно прості люди. Це змучені й хворі старенькі матері, висушені стражданням батьки, дружини, які втратили опору в житті, діти, котрі втратили батьків... Не стало вже батьків Жизневського».
Коментувати
«Народження сина і фінансова нестабільність 1990-х змусили змінити фах. Пішов у правоохоронні органи. Продовжував вести секцію рукопашного бою. Мені завжди подобалося спостерігати за тим, як мужніють хлопці, як викристалізовуються їхні характери».
Коментувати
«Можливо, я зараз валявся би у якійсь канаві, п’яний і розчавлений. Я ночами плакав, у тисячний раз передивлявся відео, а вранці вставав, відповідав на дзвінки, шукав спорядження, берці для таких самих хлопців на фронті...».
Коментувати
«Схилившись над ним, я ще відчув його запах. І коли усвідомив, що мушу закрити йому очі, я був нестерпно злий на Бога. Від образи мені хотілося кричати. Адже у свої дев’ятнадцять він ще не встиг нагрішити. Він ще не встиг покохати. Він ще не жив узагалі. Це я мав померти. Але, як виявилося, таку смерть ще слід заслужити».
Коментувати
«Бо там було небезпечно. Але реально боролися десятки, ну, може, дві-три сотні молодих людей. Що були кістяком. І саме там опинилися ті люди, котрі поставили ідею вище за себе. Чи був це юнацький максималізм? Так, був. Але було ще щось…».
Коментувати
«На прикладі наших хлопців виховуватимуть наступні покоління. Але не треба повторення. Вистачить того, що ми з вами росли на брехливих історіях та міфах. Устим був звичайним хлопцем. Зі своїми вадами».
Коментувати
Вся країна вже знала про розстріли 18 лютого. Ми побачилися десь опівночі біля будинку київської адміністрації. Я помітив, що він дуже схуд. Привіталися. «Я тебе люблю, сину» — «І я тебе, тату». Я його поцілував. Він одразу все відчув і сказав: «Тільки не починай…».
Коментувати
«Мого сина вбили пострілом у голову. Тобто стріляли на ураження. У людину, котра не мала зброї. У хлопчика в блакитному шоломі. З відстані сорока метрів-- це було чітко видно. І це — злочин. Виконати злочинний наказ — злочин».
Коментувати
«У чомусь я його переконував, у чомусь — ні. Він бачив, як хлопці в масках із ланцюгами йдуть в атаку. І в певний момент теж був готовий до таких дій. Але він почув, коли я сказав: «Устиме, такі групи ніколи не бувають самостійними. Хтось завжди ними керує».
Коментувати
«Якби були названі прізвища тільки виконавців і замовників, це потягнуло б за собою ланцюгову реакцію. Названі здали б інших. Що привело б у вищі ешелони влади й еліт».
Коментувати
«Так, про екстремізм під час подій на Банковій Я тоді дуже злякався, що Устима кинуть за ґрати. Збирав докази, що його не було тоді в Києві. За порадою адвоката написав заяву в міліцію, що в мене немає претензій до дій правоохоронних органів. Так, я тоді рятував сина».
Коментувати
«Я приблизно розумію, хто ще, окрім Януковича та його команди, знав про цей сценарій. Якщо ти знав про підготовку злочину й нічого не зробив, щоб його зупинити, то ти — співучасник. Тому всі, хто з боку Майдану знав про підготовку розстрілів, — винні».
Коментувати
Тема: Діти
«На другому курсі інституту, коли він уже навчався в аграрному, Устим прийшов до нас із дівчиною. Я настільки психологічно не впорався з ситуацією, що це було видно збоку. Спрацював батьківський егоїзм».
Коментувати
«Ти чітко бачиш на плівці, що абсолютно конкретна людина стріляє в іншу, і та падає. Але тобі навіщось треба доводити, що саме ця людина стріляла саме з цієї зброї і що саме ця куля поцілила в іншу людину... Це нонсенс. У цивілізованих країнах є поняття очевидності злочину. Очевидно, що стріляє — отже, винен».
Коментувати
«Я довго не міг наважитися на цей крок, бо саме Устим тримав. Але потім подумав, що в атмосфері нашої з дружиною відчуженості синові теж не дуже добре. Правда завжди краще. Ми не говорили про це. Я боявся почати сам».
Коментувати
«Коли відкрили кримінальну справу, я попросив дозволу ознайомитися з матеріалами справи. І був шокований. Слідчий, котрий вів справу, через півроку (!) після загибелі Устима навіть не знав про місце, де це сталося. У справі його рукою було написано, що Устим Голоднюк загинув біля мосту. «Звідки ви це взяли?» — запитав я. «Там висить його портрет», — відповів мені слідчий».
Коментувати
Тема: Діти
«Оскільки Устим займався боксом, міг захистити. Конфлікт стався в цьому грунті. Захистив, але занадто жорстко. Батьки хлопця, котрий постраждав, були не з бідних і вимагали покарання. Однак можна було спробувати якось усе владнати. Проте він сказав «ні». Це було його рішення. Так він розлучився зі своєю дитячою мрією».
Коментувати
«Ось мій кум уже двадцять років будує дім. Бо на свої зароблені будує. Там, очевидно, житимуть уже його діти та внуки. Так і з країною. Жертви принесені. Ціннісний вибір зроблено. Фундамент закладений. Орієнтири позначені».
Коментувати
Тема: Діти
«Удома я «вимикав» учителя. Ну, а в підлітковому віці Устим, як і більшість хлопців, заперечував і відкидав мої поради. Спирався на думку зовнішнього кола. В нас не було книжкової історії, коли син усім ділиться з батьком, і в них стовідсотковий духовний контакт».
Коментувати