Поділитись в соц мережах:
Поділитись в соц мережах:
«Я думала: що мені робити далі? Однак повернулася з Гарварду з дуже глибокою вірою, що журналістика важлива й потрібна. Ці півтора року допомогли мені багато що зрозуміти про свою країну і про світ, а головне — про місце України в цьому світі. Відчути, наскільки ми зациклилися на собі, закрилися у своїй мильній бульбашці й не розуміємо, як змінюється світ навколо».
Поділитись в соц мережах:
«Мені було 16 років, і я вже була захоплена журналістикою, коли стався конфлікт навколо острова Тузла. Тоді в моє Богом забуте місто Керч — між двох морів — приїхали журналісти різних українських і російських видань і телеканалів. Отоді я вперше гостро відчула різницю у висвітленні тієї самої події журналістами двох країн».
Поділитись в соц мережах:
«Новина — це сигналізація про подію. Її посил — обмежений. А от пошук істини — досить тривалий процес, у якому мають брати участь і журналісти, і суспільство. Проблема саме в тому, що найчастіше ми сприймаємо новину як істину. Відбулася підміна понять. І цю підміну здійснили в тому числі ми самі, журналісти».
Поділитись в соц мережах:
«Однокласник ішов за мною по коридору. Потім він раптом ударив мене між ніг. Я впала. А він сказав: «Це щоб кримські татари не розмножувалися, і щоб на планеті було менше таких виродків, як ти». Це дуже глибоко сиділо... Нещодавно у соцмережах з’ясувалося, що він воював на сході України за «ДНР—ЛНР». І це теж символічна історія, яка не стільки про мене, скільки про наше суспільство».
Поділитись в соц мережах:
«Коли я читала «Сад Гетсиманський», то усвідомила трагедію українського народу, яка відгукнулася в мені трагедією мого народу. Ці дві ідентичності відтоді в мені й існують. Хоча, згадую, як учителі ще в початковій школі в Криму казали нам: ви можете не вчити українську мову, мовляв, це якась недоверсія російської, і в житті вона вам не знадобиться».
Поділитись в соц мережах:
«І вже знала, що таке вплив. І правдою, і впливом можна користуватися як у суспільних благородних цілях, так і у власних, різних меркантильних. Іноді — помилково. Але це ті речі, які мене спіткали вже набагато пізніше».
Поділитись в соц мережах:
«Під час другого Майдану ми також були надто романтизовані процесами, які відбуваються в країні. Перемагали гарячі серця, а не холодні голови. Ми думали (і чекали), що тут і зараз відбудуться великі зміни. У результаті наша громадянська позиція увійшла в конфлікт з нашою професією».
Поділитись в соц мережах:
«Я добре пам’ятаю, як узимку 2017-го «Українська правда» дала матеріал міжнародної правозахисної організації про випадки сексуального насильства в Донбасі. Я отримала десятки листів і коментарів від громадян і докори від колег — мовляв, зараз не час про це писати. Терпимість до іншої думки досягла критично низької позначки».
Поділитись в соц мережах:
«Українська журналістика розділилася на час до публікації списків сайту «Миротворець» і після. Після окуповані території і люди, які живуть там, виявилися відрізаними як від українських, так і від іноземних медіа. Глибше майже ніхто не копав. Істини майже ніхто не шукав. А потім читач просто звик до війни.
Поділитись в соц мережах:
«…під час Революції Гідності. І цьому було своє пояснення. Нам забракло власних ресурсів, щоб охопити все те, що відбувалося в країні на той момент. Згодом цей підхід зіграв з нами злий жарт. У якийсь момент стало очевидно, що деякі люди можуть переслідувати не зовсім благородні цілі. При цьому вони вже мали величезну аудиторію передплатників і почали формулювати свою правду».
Поділитись в соц мережах:
«Наприклад, Трампу сьогодні не потрібні лояльні медіа, тому що в нього є Твіттер. Українцеві теж здається, що йому не потрібні брендові медіа, тому що він швидше прочитає пост Авакова на його особистій сторінці, ніж чекатиме поки цей самий пост у форматі новини опублікує «УП» чи DT.UA. Тобто довіра до конкретного блогера або журналіста сьогодні більша, ніж до традиційного видання».
Поділитись в соц мережах:
«Питання повернення до загальновідомих журналістських стандартів. З розвитком соцмереж люди втратили розуміння, що таке взагалі професійна організація новин. Суспільство сприймає соцмережі як невід’ємну частину медійного процесу. Нам доведеться пояснювати заново, що таке журналістика, як ми працюємо з джерелами і чому іноді не можемо їх розкривати...».
Поділитись в соц мережах:
«І це актуальна тема для відвертої дискусії в українському медійному середовищі. Я їхала до Оксфорду в тому числі й по відповідь на запитання, як нам об’єднати наше поляризоване суспільство. А опинилася в Британії Брекзиту і розгублених британців. У Штатах я зрозуміла, наскільки поляризоване американське суспільство, де існує Америка CNN і Америка Fox News».
Поділитись в соц мережах:
«Ситуація з розслідуванням по Укроборонпрому. Після публікації відразу почалася дискусія про те, що журналістам злили інформацію і вона вплинула на вибори. Звичайно, потрібно розповідати, що ми усвідомлюємо, що джерела інформації можуть переслідувати якісь свої цілі. Але ми її ретельно перевіряємо, перш ніж публікувати. Оскільки ця інформація є суспільно значимою».
Поділитись в соц мережах:
«Є таке відчуття, що в нас, особливо в журналістиці розслідувань, триває таке негласне змагання. Я розумію, що в якомусь сенсі формуванню такого мейнстриму допомогла ще в 2000-ні «УП». Але все ж таки маємо зрозуміти: журналістика розслідувань не може бути виключно антикорупційною, і порядок денний сильно змінився. Бракує елементарних професійних пояснень».
Поділитись в соц мережах:
«В частини фейсбучної столичної журналістики за останні кілька років утворилася корона, яка іноді заважає повернути голову і роздивитися навсібіч. Частина столичних журналістів, імовірно, сприймає НСЖУ як наратив з радянського минулого, який так і не зміг трансформуватися в сучасну організацію, яка обстоює інтереси журналістів. Частина правди в цьому, звичайно ж, є…».
Поділитись в соц мережах:
«Ми повинні перестати рухатися за шаблоном, який задає Фейсбук, присвоївши собі монополію на правду. Ми маємо казати один одному речі, які казати й слухати боляче. Кожен з нас має право висловити те, що думає. Ми повинні вступити в діалог з регіональною пресою і регіональним громадянським суспільством, щоб виключити історії, подібні тій, яка сталася з Катею Гандзюк. Бо відповідальність за те, що з нею сталося, несемо й ми. Коли регіони живуть своїм життям, трапляються Майдани й війни».
Коментувати 
