Розмова — шлях. Думки — альпіністські гаки. Без них не подолати цього крутого підйому на плато, де облаштувала свою стоянку адвокат «Небесної Сотні». Євгенія Закревська, спринтер за натурою, тепер грає в довгу. Як охоронець інституціональної пам’яті. Суспільної і юридичної.
На її висоті вже зрозумілі причини, очевидні наслідки й позначено перспективу. Але до цієї точки треба дійти. Пропустивши через себе все те, що сталося з нами за останні п’ять років. Не відкидаючи болю. Свого й чужого. Не відвертаючись від незрозумілого. Не виключаючи правди того, хто йде поруч. Не забуваючи про дрібниці. Не розчаровуючись і не зачаровуючись. І ще багато чого не роблячи зопалу на шляху до цієї обов’язкової для нашого суспільства вершини.
Тут, на плато Закревської, поки що не людно. Але вже й не самотньо. Маршрут прокладено. Кілки забито. Можна рухатися кожному. Хто відчуває в цьому русі потребу.
Інна Ведернікова
Повну друковану версію інтерв’ю читайте тут: читати >>>
«В якийсь момент я, за натурою спринтер, зайшла в зону, де спринтери не живуть. Задихаються. І тепер — це марафон. Мені треба розраховувати сили, думати про ресурси, утримувати однодумців, не дозволяючи їм перегоріти».
«Ми вибігли з Пасажу на Майдан, назустріч біжать люди з криками: «Беркут! Туди не можна!» Це страшно, коли люди біжать від «Беркута», а не на допомогу, як ми вже звикли. Повз нас тягнуть по землі якусь дівчину…»
«Але якби до Софійської площі тієї ночі дійшли не умовних тридцять осіб, а п’ятнадцять; якби на Майдані було на чотири камери менше; якби не 20, а тільки 10 людей написали про те, що сталося, то нічого б і не було. Ми пройшли по краю. Все висіло на волосинці».
«У ніч на 30-те все змінилося. Виявилося, що маю або їхати геть і міняти професію, визнавши, що все, чим я раніше займалася, — блеф. Або робити щось, щоб залишити за собою право називатися адвокатом».
«Під час Майдану закон переважно або не працював, або його діставали з-під поли — для захисту влади. У результаті потерпілі 30 листопада мали всі шанси стати обвинуваченими. І стали ними. Як і автомайданівці, після нападу на них на вулиці Щорса біля 17-ї лікарні».
«Дійшло до того, що влада в так званому законі про амністію, про яку вона домовляється з опозицією, офіційно обіцяє, що в разі розблокування вулиць і будинків буде змінено запобіжний захід протестувальникам, уже взятим під варту. Це класичні вимоги терористів. У цьому випадку терористом є держава».
«Мені дуже не хотілося визнавати, що з мене жодної користі. Але ось у ніч із 18 на 19 лютого це стало очевидним. Я визнала, що як з юриста з мене — жодної користі. Проти БТРа. Проти куль. Я згадала, що вмію, наприклад, водити машину».
«Треба стартувати з 30 листопада. І тоді правоохоронцеві не треба вибирати на чиєму він боці. За кого він — за протестувальників чи за владу. Треба було з самого початку просто виконувати свою роботу. Професійно й чесно. «Беркутівцю», слідчому, прокурору й судді. Продовження Майдану в такій радикальній формі не було б».
«Три місяці ланцюжок не розривався. Система працювала як годинник. Проти людей. Тобто правоохоронна система перестала бути правовою. І кожна з її ланок усвідомлювала це й посилювала.Тепер зрозуміло, чому не можна сказати, що винен тільки той, хто придумав операцію й віддав наказ?».
«Мова, скоріше, про суспільний договір. Коли суспільство і держава про щось домовляються і за цим договором взаємодіють. Ніч із 18 на 19 лютого 2014 року — це точка біфуркації, в якій держава критично порушила суспільний договір. Коли держава перестала приховувати справжнє обличчя і заявила: «Так, я — бандит. Так, я можу вас убити, і мені за це нічого не буде».
«Насправді це був особистий вибір. Я не думаю, що хтось узагалі повністю знав розклад. Бо навіть у тих, хто все це запланував, багато що пішло не так. Тому, так, кому стало страшно — той пішов. І так, верхівці було страшніше. Так і є….».
«Тими днями я медикам найбільше заздрила. Їхня діяльність була усвідомленою і приносила конкретну користь… У той час, коли хтось пив у ресторані La Cantina, який працював навіть у ніч із 18-го на 19-те, хтось інший рятував людей з палаючого Будинку профспілок. А хтось іще стримував натиск «Беркута».
«Війна масштаб страшного ще посилила. Кількість загиблих на війні стирає все, що було раніше. Бо це болить саме зараз. Але не можна дозволити собі забути, чому ми зараз у цій точці і звідки в нас стільки загиблих. Треба постійно тримати це в голові, розкладаючи все по поличках».
«Фокусуватися на тому, щоб утримувати людей, — це дуже складно. Але оскільки розслідування триває, виходить, такі люди є. Є суддя, котрий не йде на важливий у його кар’єрі конкурс, тому що не може кинути справу, яку розпочав. Нехай тільки в одній справі з десяти. Але такий суддя є».
«Уже зафіксована правова реальність. Це важливо для мене як для адвоката. І для суспільства, яке також має все це відрефлексувати, розкласти по поличках, вмонтувати у свій світогляд, вивчити цей урок історії. Щоб не тільки ті, хто стояв перед БТРом у лютому, зрозуміли, як це страшно».
«Наприклад, син загиблого 18 лютого на Інститутській має бачити якийсь сенс продовжувати жити тут. Не впасти в депресію, не збожеволіти від горя, не виїхати за кордон. Він повинен розуміти, що це було не даремно. Що він не один. Що всім не однаково. Що великій кількості людей важливо, щоб за це покарали».
«Під час провальної атестації сталася одна позитивна річ. Дещо розмилися межі між громадянським суспільством і поліцією. Між слідчими і громадськими організаціями. Поліція перестала бути суперзакритою системою, в якій узагалі незрозуміло, що робиться. І оскільки стало більше видно, почало здаватися страшніше».
«Однак система справді не змінилася. Вона в нас досі феодальна. І не тільки в поліції. Васал і сюзерен. Я даю тобі «дах», а ти мені — голоси. Така система відносин влади з регіонами гарантує місцевим васалам безпеку. Навіть у випадку, якщо їм хочеться когось убити».
«Я би хотіла, щоб під політичною волею мали на увазі створення нової правоохоронної системи, системи правосуддя та суду. Завжди треба бути готовим пройти довгий шлях, якщо потрібен справедливий результат. Який не залежатиме від того, хто при владі. Але зазвичай просто хочеться швиденько когось посадити. І саме це називають політичною волею.»
«Нам потрібно забезпечити їх адвокатами, створити рівні умови захисту і звинувачення. Не допустити недозволених методів поводження ... Нам потрібно обгрунтувати докази так, щоб потім не можна було переглянути цей вирок. І це довгий процес».
«Хто такий правоохоронець? У чому його пряма функція в системі? Як він повинен діяти у повсякденній і критичній ситуаціях? Як розуміти і виконувати свої прямі обов’язки? Тому що питання для правоохоронця, прокурора або судді не в тому, на чию сторону стати, а в тому, як максимально чесно і професійно виконати свої прямі обов’язки».
«Відчуття добра і зла — це навряд чи те саме, що мною рухає. Надто пафосно. Швидше це азарт, інтерес. Особливих світоглядних конфліктів у мене немає. Але я їх бачу навколо. І мені здається, що юриспруденція — це один з інструментів для врегулювання подібних конфліктів».