З предстоятелем Православної церкви України ми проговорили дві години. Після чого митрополит Епіфаній попрощався і стримано подякував за «допит». Руку, однак, «слідчому» подав. Досить ніякова ситуація. Тим більше коли тобі здається, що все одно ти десь не дотиснула, і можна було розкрити співрозмовника масштабніше.
Однак, доки я розшифровувала цей довгий відеозапис, мій допит про «Томос, Філарета й не дуже чисту руку влади» поступово сформував стовідсоткове відчуття, що переді мною аж ніяк не випадкова людина. Зовсім не той, кого з тисяч колись вибрав, а потім висунув у митрополити патріарх Філарет, у надії на подальший покірний послух дисциплінованого учня.
Ось є люди, котрі, на перший погляд, зовсім не візіонери й не харизмати, а проте ідеально підходять гранями розуму й лініями характеру до контексту ситуації. І коли трапляється такий вдалий збіг особистості й часу, коли всі рвані краї якимось дивом сходяться, то з’являється великий шанс на те, що історія піде у правильному напрямку. Ну, а про масштаби нашої автокефальної історії, від розвитку якої, по суті, залежить єдність усього світового православ’я, вважаю, нагадувати не варто.
То хто ж він — митрополит Епіфаній? Син, який зрадив свого духовного батька, чи людина, котра достойно переживає наслідки свого найскладнішого в житті вибору? Куди він поведе нову церкву? Чому не любить революцій? І які має аргументи для тих, кому після гучних «священних чвар» стало байдуже, в яку церкву ходити до Бога?
Про це і не тільки дивиться в нашому інтерв’ю.
Інна Ведернікова
Повну друковану версію інтерв’ю читайте тут: читати >>>
Коментувати
Коментувати
Коментувати 
