Така тема й така розмова для журналіста з серії: як іще сказати, щоб пояснити суспільству очевидне. Які підібрати слова, щоб розбудити душу чиновника. Яку фотографію поставити, щоб висловити чужий біль і змусити державу діяти.
Коли ж людина займається подібним усе своє свідоме життя в професії, то в її мові, жестах і щоденній роботі майже не залишається місця емоціям. А її особистий людський крик стає таким же німим, як у цих хлопців на фото.
Донетчанка Дар’я Касьянова в дитячій темі майже п’ятнадцять років. За її плечима проект «Сирітству — ні!», який першим у країні відкрив державні бази дітей, готових до всиновлення. Завдяки проекту вісім тисяч дітей знайшли нових батьків або були влаштовані в прийомні сім’ї.
Потім була війна, евакуація дитячих будинків і родин, статус ТПО, «Українська мережа за права дитини» і високий пост програмного директора міжнародного «Благодійного фонду «СОС Дитячі містечка Україна».
Нині Касьянова в складі нечисленного пулу експертів дитинства, які знають про цю тему все. Включаючи рідкісні злети (про досвід розвитку сімейних форм виховання часів президентства Ющенка досі пишуть західні ЗМІ) і падіння, про які в основному розповідають наші журналісти.
Ліквідація 2010 року міністерства з питань сім’ї і дітей (створеного 2005-го), а, по суті ліквідація ключового пласту соціальної політики, загнали дитячу тему в державний відстійник. «Слуги народу» за півроку роботи навіть на два-три реальних крока не наблизилися до цього моря сліз. Продовжуючи підтримувати його існування.
Ми зустрілися з Дашою, щоб укотре розбудити, висловити, змусити… бути людьми.
Друковану версію інтерв’ю читайте тут: читати >>>
Коментувати
Коментувати
Коментувати
Коментувати
Коментувати 
