Настя Мельниченко

Настя — світло в кінці тунелю. Для інших. Але, на жаль чи на щастя, нам не дано бачити, які атомні реакції відбуваються всередині особистого «освітлювального» простору таких людей, як вона.

Волонтерка, громадська активістка, письменниця…Розмова видалася важкою і рваною. Я все не могла зібрати її пазли в загальну картину й вибудувати якусь чітку лінію інтерв’ю. Світ цієї людини без чітких ліній. Без звичних шаблонів. Так, уся Настина енергія схоже, націлена на те, щоб руйнувати шаблони. Діставати зі збитих суспільством чорних і білих скринь — ранимих, незахищених, але живих і справжніх Людей.

Настин пост у Фейсбуку, а потім і акція, що прогриміла на всю країну, — «Я не боюсь сказати», були першим сигналом її рідкісного ремесла. Про це ремесло, власне, ми й проговорили майже дві години. На честь Міжнародного дня солідарності людей.

…Після інтерв’ю Настя полетіла у Фінляндію, на семінар. У стрічці продовжували миготіти її пости. Трохи сніжно-прекрасних, потім відсторонених, і раптом нічний безпросвітний, що «жити немає сил», а на ранок — знову радісні рядки. І знову сумні. І, безперечно, наступні — веселі…

У проміжках між цими емоційними «американськими гірками» в Насті Мельниченко народжуються чудові книжки для дітей, відверті літературні роботи для підлітків, глибокі проєкти для дорослих у рамках громадської організації STUDENA та ще багато різних ідей. (Організація, до речі, нині втратила офіс і залишилася без грантового фінансування, і це тема для окремої великої розмови про третій сектор.) Зараз про інше.

Я не знаю, звідки беруться такі біологічні атомні станції, але точно знаю, що нам треба якось навчитися їх берегти і правильно обслуговувати. А не просто тупо використовувати світло й енергію. Такі системи зазвичай не відстежують власних датчиків і не помічають, як заходять за червоні лінії.

Інна Ведернікова

Друковану версію інтерв’ю читайте тут: читати >>>