Поділитись в соц мережах:
Поділитись в соц мережах:
«І я ні на краплину не сумнівалася, що маю їхати. Що повинна бути там. Був лише один момент, коли я засумнівалася у своєму рішенні. 20 лютого, коли вже почалися розстріли. У мене промайнула думка, що зі мною теж може щось трапитися. Стало тривожно на душі. Але потім я всі ці емоції в собі закрила».
Поділитись в соц мережах:
«Коли почалися події на Грушевського, я вже була активним волонтером. Працювала медсестрою в мобільній бригаді з лікарем.. Мене розбудили в Жовтневому палаці й сказали, що помер Нігоян. Тоді вперше стало страшно, тривожно, неприємно. Мирний Майдан перетворювався на щось інше».
Поділитись в соц мережах:
«Я якось заспокоїлася. Я вже не така, як тоді. І здоров’я в мене не таке. Просто та травма мене сильно приземлила. Після цього дуже швидко подорослішала. І зараз не лізу під кулі, як тоді. Той запал уже зник. І на цьому своєму життєвому етапі вже по-іншому допомагала б».
Поділитись в соц мережах:
«Кожен займався своєю справою. Хтось був волонтером, хтось готував їжу. Я була медиком-волонтером. Хлопці в переважно були в «сотнях». А ввечері збиралися, розмовляли... Ми переживали надзвичайне піднесення патріотизму. Я відкривала в собі такі речі, про які раніше й не здогадувалася. Раптом зрозуміла, як люблю Україну».
Поділитись в соц мережах:
«Я маю бути щаслива сама із собою. І мені для цього ніхто не потрібен. Я так сьогодні відчуваю…».
Поділитись в соц мережах:
«На Майдані давно були мої друзі. Тому коло спілкування було сформоване. Ми називали нашу компанію «бочка». Тоді були бочки, біля яких усі грілися. Це таке незвичайне місце в моїй душі, особливий спогад про Майдан. Але багато хлопців відразу після Майдану поїхали в АТО. І загинули. Після цього стосунки напружені. Це важко пояснити»
Поділитись в соц мережах:
«Вони мені дуже багато писали, дякували, приходили в лікарню. І я не впала в депресію, не замкнулася... Хоча ризики були великі. Багато моїх знайомих, які теж постраждали на Майдані або на війні, так і не вийшли з депресії. Їм постійно сняться кошмари, вони продовжують жити минулим…».
Поділитись в соц мережах:
«Я ж із Західної України, з невеликого містечка. Батьки завжди вказували на те, що я маю робити і казати, щоб люди нічого поганого не подумали. Завжди дуже негативно ставилася до цих настанов і робила навпаки. Так виявляла протест. А зараз я навчилася не реагувати на такі речі. І продовжую вчитися бути собою».
Поділитись в соц мережах:
«Бачу себе висококласним фахівцем, лікарем. У мене буде щаслива сім’я. У мене були можливості залишитися за кордоном. Мені там пропонували і реабілітацію, і навчання в кількох країнах. Я свідомо залишилася тут. Це було моє відповідальне рішення».
Поділитись в соц мережах:
«Коли почався Майдан, щось у мені прокинулося. Заболіло. Обурилося. Я раптом почала думати: чому мене, молоду дівчину, відправили працювати в глухе село? Як у рабство. В геть розбитий медпункт, де не було ні газу, ні води, взагалі нічого для організації нормальної допомоги хворим…»
Поділитись в соц мережах:
«Дуже багато загиблих із Західної України. Але багато хто їздить туди досі. З різних причин. У мене є один знайомий, який усі ці роки їздить на Схід. У нього маленький син, і скоро буде ще дитина. Але він уже не може зупинитися. Це вже на психологічному рівні. Можливо, не знають, чим там зайнятися і в чому себе реалізувати».
Поділитись в соц мережах:
«У нас у сім’ї досить напружені стосунки. Вони не знали про моє рішення. Я зателефонувала, коли вже була там. Батьки мене підтримали. Та коли почалися криваві події, вони мене тоді вже не відпускали».
Поділитись в соц мережах:
«Я не думала, що буде війна на Сході. І від цього дуже боляче. Але все-таки в багатьох людей прокинулися почуття до України. Напевно, у цьому сенс. Однак усі реформи ідуть якось дуже повільно. Молодь їде з країни, бо погано з роботою, низькі зарплати, на які просто неможливо вижити».
Поділитись в соц мережах:
«Знаєте, я так часто про це розповідала, що в якийсь момент помітила: усі мої слова — однакові. І думки. А головне — запитання, які ставлять. Тому я вже звикла говорити про це якось вільно, особливо не заглиблюючись у свою підсвідомість і душу».
Поділитись в соц мережах:
«Я віруюча людина. І до травми, і зараз. Бо мені дуже пощастило, що я вижила. І в цьому зіграло роль багато чинників. От якби хоч один елемент із цього ланцюжка випав, сталося б найгірше… Була зачеплена гілка сонної артерії, і важливими були секунди. Куля пройшла навиліт у сантиметрі від самої артерії».
Поділитись в соц мережах:
«Коли стався цей постріл, мені здалося, що вже кінець. У моєму уявленні взагалі був відсутній якийсь інший результат, окрім смерті. Можливо, тому що я — медик. І, бачачи, скільки крові втрачаю, розуміла, що при таких пораненнях не виживають. І те, що я написала, було моє відчуття».
Поділитись в соц мережах:
«20 лютого ми всі прокинулися рано. Хоча лягли десь близько четвертої. Мої всі збиралися, розмовляли... А я відійшла вбік. Чомусь хотілося побути наодинці. Потім пішла до Михайлівського собору по медикаменти і спустилася вниз. Біля Лядських воріт побачила знайомих хлопців. Вони були дуже виснажені після ночі. Я зупинилася. Власне, в цей момент і пролунав постріл».
Коментувати 
