«Ідеї фемінізму я сприйняла не тільки на рівні теорії, яку можна застосовувати в дослідницькій практиці, а й на рівні системи цінностей, близької мені особисто. Я опинилася в комфортній для себе ніші, де не було відмінностей між тим, як я живу, які цінності сповідую, та тим, які ідеї народжуються в результаті моїх наукових досліджень».
«Якщо й думаю про завтра, то тільки з точки зору власної психофізики. Я не дозволяю собі пуститися берега, адже в будь-який момент мені можуть зателефонувати... Але я нічого не можу у своєму творчому житті запланувати. У цьому сенсі я повністю залежна від дзвінка оцього мобільного телефона».
«І це стосується не тільки Майдану. Після нього був Крим, який теж до кінця не розказаний. Де була влада? Знала? Чи ні? Що робила? Що було на Харківському з’їзді? Як тікав Янукович? Хто йому допомагав? Що насправді сталося в Будинку профспілок в Одесі? Потім Донбас… Продовжуємо спілкуватися, однак чітко знаємо, з ким на яку тему говорити варто, а на яку — ні, щоб не конфліктувати…».
«Це — мій девіз…Це був 2003 рік. Період кучмізму, що саме стабілізувався, і відчуття, що це — вже все, всерйоз і дуже надовго. Я тоді писала статтю для наукового збірника про демократію. І, знаєте, дуже невесела вийшла стаття. Але наприкінці я несподівано для себе самої додала цю фразу… А невдовзі настав 2004 рік, Помаранчева революція…».
Коментувати
